12 та 13 вересня в історії Запоріжжя — про історичні події цього дня читайте в традиційному огляді нашого сайту.
1879
ПЕТРО БУЗУК
13 вересня 1879 року народився Петро Бузук – видатний педагог, голова першого в нашій країні товариства охорони природи. 1903 року він закінчив Білгородський учительський інститут і почав викладати природничі науки та російську мову в Хортицькому центральному училищі (Централшулє). Також викладав у Хортицькій учительській семінарії (Лерерсемінар). Обидва навчальні заклади розташовувалися на території менонітського селища Хортиця – нині Верхня Хортиця, Запоріжжя.
У 1910 році з ініціативи Петра Бузука та хортицьких менонітів було створено першу громадську природоохоронну організацію в на теренах тодішньої російській імперії – Хортицьке товариство охоронців природи (ХТОП). Бузук став першим головою організації та працював на цій посаді рік.
«Доки ми в Москві та Петербурзі розмовляли на тему про збереження пам’яток природи, скромний вчитель у селі Хортиця Катеринославської губернії Петро Бузук, нічого не знаючи про наші столичні розмови, зумів організувати там найсимпатичніше товариство», – писав відомий ботанік Іван Бородін.
Докладно про діяльність ХТОП я вже розповідав тут:
Як наші земляки захищали природу 110 років тому.
1909
ХРАМ, ЯКИЙ ТАК І НЕ ЗБУДУВАЛИ
13 вересня 1909 року в Олександрівську освячують місце майбутнього храму. Там же ж встановлюють і відповідний хрест. Це місце – на площі Тараса Шевченка. Так в Олександрівську називають район майбутнього парку Клімова та його околиць.
Клопотання про будівництво храму на площі Шевченка до міської управи надійшло у квітні 1909 року. «Жители г.Александровска, площади Тараса Шевченка, и примыкающие к ним жители пос. Карантинки, томясь отсутствием поблизости у них св. Храма, и жаждая утоления духовной потребности, решили: возбудить ходатайство пред кем следует, о разрешении постройки в центральном месте расположенных селений на площади Тараса Шевченка св. Храма в память ныне благополучно царствующего Государя-Императора Николая ІІ, и во имя Святителя Николая Мирликийского Чудотворца…», – йшлося у проханні.
Головний аргумент – стрімке зростання населення міста. Мовляв, один соборний храм не в змозі «обслуговувати всі духовні потреби» містян у кількості «40 тисяч душ». Район, який пропонували для будівництва церкви, у клопотанні презентувався як вельми перспективний. Цитую мовою оригинала: «Будущность площади Тараса Шевченка впереди велика, население здесь группируется, отдаленность и отрезанность от города линией железной дороги говорит само за себя как за самостоятельность…».
На плані Олександрівська від 1913 року місце розміщення храму Святителя Миколая Мирликійського Чудотворця вже навіть позначили хрестом.
Проєкт храму на 1400 людей розробив інженер Степан Кричинський. Споруда соборного храму Микола Мирликійського обіцяла бути дуже примітною. Погляньте самі…
Але цей храм так і не був побудований. «Навезли були масу матеріялу, як цеглу та пісок, але війна 1914 року перешкодила…», – пояснює причину наш земляк Гаврило Гордієнко у своїх спогадах «Під щитом Марсу». Хоча можна сказати, що принаймні у 1917 році храм ще планували все ж таки побудувати. У березні того року члени «Попечительства по постройке Храма Святителя Николая Мирликийского Чудотворца» повідомляли міській владі, що підтримують ідею встановлення на площі Шевченка пам’ятника Тарасу Шевченку. Останній за ініциативою місцевої «Просвіти» хотіли встановити на майданчику біля майбутньої церкви – з південного її боку. Не вийшло ні з храмом, ні з пам’ятником…
Розділ написаний по матеріалам краєзнавця Олени Середи.
1927
ЗЕМЛЕТРУС
12 вересня 1927 року в Криму відбувається потужний землетрус. Його осередок — під морським дном, поруч із Ялтою. Деякі джерела стверджують, що в епіцентрі сила землетрусу досягала 9 балів.
Півострів трухнуло так, що відчули й мешканці багатьох міст України. Запоріжжя не стало виключенням. В ніч з 11 на 12 вересня наше місто пережило три підземних поштовхи. Перший – о 0:30, або за 14 хвилин після початку землетрусу в Криму.
«Толчок разбудил всех. Дрожали стены, неприкрытые двери отворялись и затворялись, раскачивались висячие предметы, дребезжала посуда, обваливалась штукатурка… Перепуганные жители оставили постели и оделись», – повідомляла наступного дня газета «Красное Запорожье».
Другий поштовх запоріжці відчули о 3-й годині ночі, третій – о 5-й годині. До речі, як повідомлялось пізніше, дехто з мешканців околишніх селищ були впевнені – то на Дніпробуді підривають скелі. «У березні 1927 року розпочалось Дніпровське будівництво. Багато хто з простих людей сприйняв [землетрус], як Божий гнів», – пише у своїй книзі «Пороги Дніпра» запорізький історик Олег Власов. Про паніку серед наших земляків повідомляла й преса. “Темные религиозные людиподняли панику, утверждая что началось “светоприставление”. После разъяснения населению причин происходящего, оно успокоилось”, – повідомляло “Красное Запорожье”.
Проте запоріжці відбулись майже одним переляком. 13 вересня газета «Красное Запорожье» повідомляла лише про деякі пошкодження (тріщини у стінах і пошкодження стель) у будівлях медичних установ – окружної лікарні, 1-ї робітничої лікарні та робітничої поліклініки.
1935 ТА 1957
ШКОЛИ №17 ТА №15
12 вересня 1935 року газета «Червоне Запоріжжя» повідомляє про нову запорізьку школу. Вона має №17. Її триповерхову будівлю відкрили на вулиці Енгельса селища Першотравневе (зараз – вулиця Освітянська). Під час другої світової війни шкільна споруда була спалена. Коробку будівлі привели до ладу лише в 1951 році. Зараз тут — гімназія №17.
А за шість років після відновлення школи №17 – 13 вересня 1957 року – затверджують акт прийняття до експлуатації будівлі запорізької школи №15. Вона побудована на вулиці Грязнова (зараз – Фортечна). Як пишуть у 1957 році, школа розрахована на 880 учнів, корисна площа шкільної будівлі – 3174 кв. м. Будували нову школу три роки.
1937
ВІКТОР ЧАБАНЕНКО
12 вересня 1937 року в селі Єлизаветівка народився Віктор Чабаненко – доктор філологічних наук, професор, академік вищої школи Заслужений діяч науки і техніки України, член Національної спілки письменників України, почесний Голова Запорізького обласного об’єднання «Просвіта» імені Тараса Шевченка, дослідник Нижньої Наддніпрянщини, Великого Лугу та історії Запорозького козацтва.
Віктор Чабаненко закінчив Запорізький педагогічний інститут і багато років свого життя присвятив праці саме в своїй «альма-матер». З 1962 по 1965 року був аспірантом кафедри української мови, з 1966 – кандидатом, а з 1984 року – доктором філологічних наук, із 1987 року – професором. Протягом 1985-1996 років працював деканом філологічного факультету, з 1984 року – завідуючим кафедрою загального і слов’янського мовознавства Запорізького державного університету. Опублікував біля 700 наукових праць і 500 різних публікацій у періодиці, упорядкував і видав кілька збірок фольклору Нижньої Наддніпрянщини, зокрема видання «Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини». Лауреат премій ім. П.Чубинського (1996), Я.Новицького (1999) та Д.Яворницького (2000).
До останнього Віктор Антонович працював у рідному, національному університеті. Пішов з життя Чабаненко 9 лютого 2014 року після тяжкої хвороби. В 2016 році на його честь була перейменована запорізька вулиця Радянська. На фасаді головного корпусу Запорізького національного університету відрита меморіальна дошкавидатному українському вченому-мовознавцю.
1922
АМЕРИКАНСЬКІ ТРАКТОРИ
На початку 1920-х років наш край потерпає від страшного голоду. Одними з тих, хто прийшов на допомогу нашим землякам стали закордонні меноніти. Організації «Менонітський Центральний менонітській комітет» (Mennonite Central Committee, MCC) та «Американська менонітська допомога» (American Mennonite Relife) влаштовували в Україні так звані «американські кухні» – безплатні їдальні переважно для неповнолітніх наших земляків, та роздавали продовольчі пайки та одяг. Також багато уваги вони приділили відновленню сільського господарства у менонітських колоніях – хотіли не тільки нагодувати нужденних, але й допомогти їм прогодувати себе самих.
Через війну та голод спад кінського поголів’я і скота у тих же менонітських колоніях в ці часи досяг небувалих розмахів. Наприклад, у Хортицькій, Молочанській та Богданівській волостях Запоріжжя у 1922 році залишилося в середньому лише 18% коней від рівня 1914 року. Благочинні закордонні організації допомагали селянам придбати коней та корів, а також везли до нас сільгосптехніку. Так, у кінці літа 1922 року в Україну прибула перша партія тракторів від заокеанських менонітів – 25 машин марки «Фордзон». Всі вони призначалися для менонитськіх населених пунктів на території у межах сучасної Запорізької області.
13 вересня 1922 року перші американські трактори вийшли в поля в околицях Хортиці (зараз – Верхня Хортиця). До кінця року вони допомогли заорати майже 1,5 тисяч десятин землі (десятина – 1,0925 га.). У грудні 1922 року з Америки до нашої країни вирушила ще одна партія тракторів – ще 25 машин.
1999
“КОЗАЦЬКИЙ ДОЗОР”
13 вересня 1999 року згорів ресторан «Козацький дозор». Заклад на околиці міста, біля «розвилки» Сімферопольського шосе, був відкритий ще в 1973 році. Ресторан був дуже колоритним. Будівлі були стилізовані під українські хати, криті очеретом. Внутрішнє оформлення також витримане у національному стилі. Стіни яскраво розмалювали художники Миронови. На столах – вишиті скатертини, а клієнтів ресторану обслуговували офіціанти у національному українському вбранні. Тутешні страви були звичайно ж з акцентом на українську кухню.
В 1990-і роки заклад почав занепадати, а осіню 1999 року ще й сгорів. Дах з очерету, який імітував українську стріху, був захищений протипожежним просоченням. Але це не врятувало. Вогем знищено 300 кв. м площі ресторану.
На сьогодні — все! Далі, сподіваюсь, буде! Підтримати появу нових цікавих матеріалів може кожен, хто має таке бажання та змогу. Дякую всім за підтримку та донати!
Друзі, продовжую вам розповідати про наше місто. В мене та у Запоріжжя ще стільки цікавого – розповідати й розповідати. Тож не зупиняюсь – попри всі негаразди та завдяки вашій підтримці. Щиро дякую всім, хто підтримує! Подякувати за статтю, або пригостити мене кавою, або підтримати появу нових статей чи взагалі роботу сайту можна за наступними реквізитами:
Карта: 4149 6293 3142 8607 (Приват, Вертепний Р.В.).
PayPal: retrozp@gmail.com.
© Роман Акбаш, akbash.zp.ua, 13 вересня 2023. Текст статті та фотоматеріали до неї поширюється за ліцензією «Creative Commons із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» та з обов’язковим активним гіперпосиланням на цю вебсторінку. Будь-яке використання без вищезазначених умов забороняється. Дякую за розуміння!
Джерела:
“Атипове Запоріжжя”; власні архіви, Олена Середа, фейсбук-сторінка “Олександрівськ 100+”.