14 та 15 вересня в історії Запоріжжя: Кічкаській міст та Арнольд Сокульський

14 та 15 вересня в історії Запоріжжя — про історичні події цього дня читайте в традиційному огляді нашого сайту.

---

1839

ОЛЕКСАНДРІВСЬК У 1839 РОЦІ

«По его населению в объеме маленькая деревня – с тремя коротенькими в длину и такими же поперечными улицами», – так описував Олександрівськ 1839 року посадовець Ізот БондаревськийІзот БондаревськийЗ 1839 по 1840 роки - Олександрівський окружний начальник Катеринославської палати державних маєтностей. Опікувався благоустроєм усіх казенних поселень Олександрівської округи. 14 вересня того року він відправив з нашого міста листа, в якому  трохи описав і тодішній Олександрівськ.

«Переїзд до Олександрівська та саме місто справили на катеринославського чиновника суперечливі враження. Із тим, коли йдеться про фактичний бік справи, Бондаревський оперує у своєму листі виключно перевіреною інформацією.», – пишеМузейний вісник №20Кравчук П.П /Новый источник по истории г. Александровска в 1830-х гг.: письмо окружного начальника палаты государственных имуществ Изота Бондаревского. про того самого листа запорізький історик Павло Кравчук у 20-му номері видання «Музейний вісник».

Наше місто тих часів Бондаревський називає «совсем маленькой деревней». За його інформацією, в Олександрівську 1839 року – «666 домов, домишек, и разрушающихся лачуг». «Из них под деревянными крышами до 66, прочие – под соломенными и камышовыми, и по наружности довольно опрятны. При каждом доме недалеко есть пространный огороженный палками, сбитыми парапетом, двор с огородом, и в каждом дворе, или при самом доме, имеются разные растущие деревья… Берег по течению на низ Днепра с левой стороны при городе весь одет растущими  деревьями, что очень веселит! Весною при разлитии Днепра долженствует красивый вид Александровска», – писав Ізот Федорович.

Окремо у листі Бондаревський виділяв дві споруди Олександрівська – єдині, які були  «покрыты железом» та  «выкрашены краскою». Це Покровський храм – «деревянная среди города церковь древней архитектуры с одним куполом, при ней еще маленькая колокольня», та тюрма – «новый острог изрядного плана при самом городе в восточной стороне».

І, стосовно шести вулиць, які згадує Бондаревський. «Місто переважно розвивалося за напрямком проїжджих поздовжніх вулиць, названих пізніше МосковськоюВулиця МосковськаСучасна вулиця Академіка Амосова. До 2016 року - Кірова., МиколаївськоюВулиця МиколаївськаСучасна вулиця Святого Миколая. До 2016 року - Артема. та СоборноюВулиця СоборнаСучасний проспект Соборний. До 2016 року - Артема.», – пише Павло Кравчук у статті про листа Бондаревського. Найдавнішими поперечними вулицями міста, які згадував Бондаревський,  історик називає сучасні  Благовіщенську, Покровську, та Троїцьку.

1888

ПОЧЕСНЕ ГРОМАДЯНСТВО ДЛЯ КАНКРІНА

14 вересня 1888 року влада Олександрівська нарешті вирішує нагородити першого в історії почесного громадянина  міста відповідними атрибутами. В цей день міська управа управа ухвалила поостанову –  виготовити та вручити графу Олександру Єгоровичу КанкрінуОлександр КанкрінГраф, капітан лейб-гвардії, після виходу у відставку жив у власному маєтку в селі Григорівка неподалік від Олександрівська. Обирався: маршалком («предводителем», рос.) дворянства Олександрівського повіту, членом першого Олександрівського повітового зібрання, головою повітової управи Олександрівського земського зібрання. Перший почесний громадянин в історії нашого міста. Помер 25 квітня 1891 року в селі Григорівка Олександрівського повіту Катеринославської губернії (зараз – Запорізький район Запорізької області). посвідчення про присвоєння йому звання Почесного Громадянина міста Олександрівська.

До речі, це звання Канкріну надали ще 1869 року – «за його всебічну працю на користь м. Олександрівська». Текст посвідчення почесного громадянина Канкріна в одній зі своїх працьСтойчев В. Граф Александр КанкринВ. Стойчев //газета «МИГ». – 13 марта 2008 года. – С. 54.. опублікував запорізький історик Валерій Стойчев:

«….Общество дворян, купцов, мещан и духовенства города Александровска, проникнутое чувственным …благодарности и признательности Вашему Сиятельству за Ваши: …радушие, содействие к большему сближению общества, широкую благотворительность, давшую хлеб многим бедным семействам г. Александровска, верно понятое земское значение города и его нужд, благодетельным последствием чего было привлечение города к участию в общих тягостях земства на началах полной справедливости и содействие городу в получении от правительства денежных средств на улучшение пожарной части, что Вашим Сиятельством совершено в течении трехлетней Вашей жизни в г. Александровске и деятельности на службе Председателя Александровской Уездной Земской Управы, единодушным и единогласным приговором своим 23 февраля 1869 года постановило: предоставить Вашему Сиятельству звание Почетного Гражданина города Александровска…”.

1921

КІЧКАСЬКИЙ МІСТ…

14 вересня 1921 року в черговий раз встає до ладу Кічкаський містКічкаський містДо 1931 року єдиний залізничний міст через Дніпро в околицях нашого міста. Сталевий, двоярусний, загальна довжина – 336 метрів. Довжина однієї арки (або середнього прольоту) - 190 метрів (європейский рекорд початку минулого століття). Автор проєкту - інженер Василь Лата. Остаточно Кічкаській мост встав до ладу 22 лютого 1908 року – в цей день по ньому проїхав перший паротяг! Демонтований в 1931 році..  Величну споруду відновили після руйнації попереднього року.  Міст через Дніпро вище Олександрівська у воєнні часи підривали неодноразово. Підрив 1920 року у радянські роки зазвичай приписували махновцям. Але насправді у вересні 1920 року Кічкаський міст підірвали «червоні», що відступали під натиском врангелівців.

«Від поспішного ж вибуху центральний проліт Кічкаського мосту лише просів. На оманливо цілий міст в’їжджає локомотив і в місці розлому сходить із рейок. Витягнути побратима поспішає ще один паротяг. Розгойдування пошкоджений проліт не витримує –  зривається в Дніпро, разом із обома  локомотивами. Все це відбувається на очах жителів Айнлаге, що висипали на берег», – так про події 1920 року розповідав запорізький краєзнавець Артем Бородін. Таким чином вже не вперше міст втратив центральну свою частину – проліт завдовжки в 38 метрів.

Відбудовою споруди займалася Катерининська залізниця, частиною якого і був Кічкаський міст. Керував роботами інженер Харламов. За відновлення єдиного мосту через Дніпро в околицях Запоріжжя  Катерининську колектив залізниці того ж 1921 року нагородили республіканським орденом Трудового Червоного Прапора.

1931

… ТА ЙОГО КІНЕЦЬ

Але життя «восьмого дива світу», як іноді називали Кічкаський міст, все одно виявилось нетривалим. Рівно за 10 років після останнього відновлення розпочався його демонтаж.

У зв’язку з будівництвом Дніпрогесу Кічкаський міст  потрапив до  зони затоплення верхнього б’єфа. Якщо міст залишився б на місці, то був би оточений зі всіх боків Дніпром, а своїм нижнім ярусом й зовсім пірнув би під воду. Тому було прийнято рішення про його демонтаж.

 «Хроніка Дніпробуду» за вересень 1931 року писала про це так:

“Підйом води у верхньому б’єфі Дніпра, створюваний спорудою греблі на Дніпробуді, призвів до необхідності розбирання Кічкаського мосту. Міст затоплюється до екіпажної проїзної частини, затоплюється і лінія Катерининської залізниці, що безпосередньо примикає з обох берегів Дніпра до мосту. берегів, будучи оточений великим озером, яке утворюється у Кічкаса після закриття гребінки греблі, подальше існування Кічкаського мосту, таким чином, стає марним».

Спочатку міст хотіли акуратно розібрати та зібрати потім в іншому місці. Але цю робот не встигали зробити до затоплення, тому споруду просто розпиляли на метал. Демонтажні роботи були завершені у листопаді 1931 року.

Від грандіозної споруди дещо залишилося й до наших днів. Частина конструкцій під водою – наслідки підриву за часів громадянської війни. І частина опори над водою – її можна побачити вище греблі, між портом та островом Сагайдачного (екс-Леніна). Це так званий “устой”. Саме його “плечі” колись тримали на собі в’їзд на верхній залізничний ярус Кічкаського мосту. Звертаю увагу, це крайня правобережна опора – правий берег Дніпра раніше сягав цього місця.

1935

ШКОЛА У БУДИНКУ КУРЖУПОВА

15 вересня 1935 року газета «Червоне Запоріжжя» повідомляє, що запорізька школа №5 зайняла два поверхи будинку з адресом «Міхеловича, 13». Зараз ця будівля має 31-й номер на вулиці Поштовій. Це – колишній прибутковий будинок Івана КуржуповаІван КуржуповІван Опанасович Куржупов – купець, один з найзаможніших та найвпливовіших мешканців Олександрівська. Ймовірні роки життя: 1859-1917. Один із провідних діячів ринку нерухомості Олександрівська. В нашому місті йому належало чотири прибуткові  будинки. В цілому статок Куржупова у 1907 році оцінювався в півмільйона рублів – величезні на початку минулого століття гроші! Іван Опанасович неодноразово обирався міським гласним – депутатом міської думи. Був членом Міської управи та  Училищної комісії Олександрівська. (прямо напроти Покровського собору).

Школа №5 працювала у цій будівлі з 1925 (спочатку займала лишедругий поверх) по 1941 рік, та у 1948-49 роках. Потім школа переїхала на більш знайоме сучасним запоріжцям місце свого розташування – в будівлю на розі вулиць Гоголя та Тургенєва.

1938

АРНОЛЬД СОКУЛЬСЬКИЙ

15 вересня 1938 року народився Арнольд Сокульський – видатний історик та краєзнавець, доктор історичних наук, один із батьків національного заповідника «Хортиця».

У 1968 році Сокульський закінчив із відзнакою Дніпропетровський державний університет і потрапив до Запоріжжя –  на роботу до Запорізького обласного краєзнавчого музею. В 1970 році отримав призначення на посаду директора Державного історико-культурного заповідника запорозького козацтва на о. Хортиця – став першим очільником заповідника «Хортиця».

Взагалі Сокульський очолював заповідник двічі: з 1970 по 1979 та з 1981 по 1984 роки. Саме при ньому на острові було встановлено понад 100 охоронних знаків на місцях пам’яток історії, археології і природи, відкрито літописне поселення Протовче та завершено будівництво першої черги музею на Хортиці.

Журналіст і краєзнавець Віталій Шевченко писав про Арнольда Леонідовича наступне : «Сокульський — людина однієї пристрасті. Скільки пам’ятаю, він завжди був закоханий в історію запорозького козацтва, в історію легендарної Хортиці». З 1998 по 2003 роки Сркульский обіймав посаду директора-організатора Запорізького відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України. Серед його фундаментальних робіт  – «Національна символіка» (1993), «Морські походи запорожців» (1995), «Козацька Хортиця» (2008), «Заповіти Хортиці» (2016) тощо.

За багаторічну працю та вагомий внесок у розвиток і популяризацію історичної спадщини України Арнольд Леонідович Сокульський в 2009 році був нагороджений почесним званням «Заслужений працівник культури України». Життя видатного запоріжця обірвалося нещодавно – 24 вересня 2022 року.

1977

ВУЛИЦЯ АВРАМЕНКА

Осінню 1977 року завершується будівництво перших будинків нової вулиці Шевченківського району. До 15 вересня у документах вони фігурують, як такі що розміщуються на вулиці Полякова. А цього дня міськвиконком приймає рішення про власну назву цієї вулиці. Вона отримує ім`я на честь Василя Авраменко.

Авраменко Василь Максимович – Герой Радянського Союзу, уродженець селища  Славгород (Дніпропетровська область). У 1943 році – рядовий 592-го стрілецького полку 203-й стрілецької дивізії. Відзначився в боях за розширення плацдарму на правому березі Дніпра в районі с. Петро-Свистунове. «Підняв у бій воїнів свого підрозділу, закидав гранатами кулеметну обслугу ворога, забезпечив успішне просування наступаючої піхоти. Один танк був знищений, другий підбитий. Вступивши в бій з піхотою, що наступала під прикриттям танків, знищив у рукопашному бою 15 гітлерівців. Під прикриттям ночі пробрався у тил ворога і витяг на собі двох поранених бійців», – йдеться  про Авраменка у «Зводуі пам’яток історії та культури України: Запорізька область».  У березні 1944 року нагороджений званням «Герой Радянського союзу». До речі,  через помилку штабного писаря свою нагороду Василь Авраменко отримав тільки в 1952 році.

Після війни Авраменко жив у Запоріжжі. Помер 15 грудня 1972 року. Похований на центральній алеї Капустяного кладовища.

1978

ШКОЛА №6

14 вересня 1978 затверджений акт прийняття в експлуатацію будівлі нової запорізької школи №6.  Вона побудована на «Космосі» – на вулиці Олімпійській. Як повідомляється в 1978 році, шкільна будівля розрахована на 1176 учнів, корисна площа – 5428 кв.м.

«Оосбливо подбали про молодших школярів: для них прибудовані до основного коридору блоки з класними кімнатами. Кожен відсік має свій внутрішній дворик, де будуть розбиті квітники і газони», – розповідалось про проєкт школи. Перший директор навчального закладу – В.Ф. Марченко.

У 1990 році середня школа №6 була перетворена на гімназію природно-гуманітарного профілю на базі середньої школи № 6.

На сьогодні — все! Далі, сподіваюсь, буде! Підтримати появу нових цікавих матеріалів може кожен, хто має таке бажання та змогу. Дякую всім за підтримку та донати! І, до речі, у неділю є нагода наживо послухати мої історії – 17 вересня гуляємо Шостим селищем (район Металургів). Екскурсію по Соцмісту розпочинаємо о 15:00. Подробиці та бронювання місць – за цим посиланням: https://forms.gle/oRexKxHH1ysNYybB6.

Друзі, продовжую вам розповідати про наше місто. В мене та у Запоріжжя ще стільки цікавого – розповідати й розповідати. Тож не зупиняюсь – попри всі негаразди та завдяки вашій підтримці. Щиро дякую всім, хто підтримує! Подякувати за статтю, або пригостити мене кавою, або підтримати появу нових статей чи взагалі роботу сайту можна за наступними реквізитами:
Карта: 4149 6293 3142 8607 (Приват, Вертепний Р.В.).
PayPal: retrozp@gmail.com.

 © Роман Акбаш, akbash.zp.ua, 15 вересня 2023. Текст статті та фотоматеріали до неї поширюється за ліцензією «Creative Commons із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» та з обов’язковим активним гіперпосиланням на цю вебсторінку. Будь-яке використання без вищезазначених умов забороняється. Дякую за розуміння!