16, 17 та 18 вересня в історії Запоріжжя — про історичні події цього дня читайте в традиційному огляді нашого сайту.

Ще у березні 1917 року поліціянтів в Олександрівську замінили міліціонери. З ними й пов’язаний один з антивладних демаршів зразка того року. 16 вересня  правління Спілки службовців міської міліції звернулося до міської управи з ультимативною вимогою  — збільшити платню міліціонерам на 100-150%! Та пообіцяли не виходити на роботу, якщо цю їх вимогу не виконають до 25 вересня.

Відповідь міської управи була категоричною – звільнити з 21 вересня усіх міських міліціонерів, які підписалися під ультиматумом! А їх функції посадовці вирішили перекласти на  військових. Для несення служби з охорони правопорядку в місті було запрошено військовослужбовців Кримського кінного полку та 2-ї сотні 2-го Волзького полку Терського козацького війська, які  тоді були розквартировані в Олександрівську.

17 вересня 1932 року президіум Центрального виконавчого комітету СРСР затвердив постанову «Про нагородження працівників Дніпробуду і занесення на дошку пошта організаторів будівництва Дніпровської гідроелектричної станції». Орденами тоді було нагороджено 72 дніпробудівця. Серед них – керівники Дніпробуду: начальник будівництва Олександр Вінтер, його заступники Павло Роттерт та Василь Михайлов, головний інженер Боріс Веденеєв, автор проєкту ГЕС Іван Олександров. Всі вони отримали ордени Леніна.

Серед нагороджених – й прості працівники: бетоняри, водолази, слюсарі, машиністи, монтажники, вантажники тощо. Їх відзначили або орденами Леніна, або Трудового Червоного прапора, або Червоної Зірки.

Шість орденів Трудового Червоного прапору отримали й іноземні фахівці Дніпробуду. Серед них –  «керівник технічною консультацією фахівців, запрошених із США» Г’ю Купер, Також були нагороджені  інженери Франк Файфер, монтер електричного обладнання Вільгельм Мерфі, старший монтер по збірці  турбін Фрідріх Вінтер, монтер турбін Георг Біндер та інженер «General Electric» Чарльз Джон Томсон (керівник робіт по монтажу генераторів). Інженер Купер окремо був нагороджений  грамотою Президії Центрального Виконавчого Комітету Союзу РСР. А ще, згідно з тією ж постановою американський батько Дніпрогесу потрапив до переліку найпочесніших дніпробудівців — був занесений  на Дошку Пошани  Дніпровської електростанції.

До цієї Дошки пошани, крім Купера, долучили лише 15 людей:

Вінтера Олександра Васильовича — начальника будівництва.

Вєдєнєєва Бориса Євгеновича — головного інженера.

Роттерта Павла Павловича — заступника головного інженера.

Олександрова Івана Гавриловича — автора проєкту.

Михайлова Василя Михайловича — заступника начальника будівництва.

Кандалова Інокентія Івановича — начальника робіт правого берега.

Веселаго Георгія Сергійовича — начальника робіт лівого берега.

 Карпова Михайла Михайловича – начальника електромеханічного відділу.

Толвинського Вацлава Олександровича — керівника проєктних робіт електричної мережі Дніпровських споруд.

Орова Павла Івановича — водолаза-ударника.

Жукову Марію Василівну — бетонницю-ударницю.

Гапоненка Миколи Івановича — монтажника-ударника.

Урванова Володимира Ілліча — електрика-ударника.

18 вересня 1929 року – в цей день був підписаний акт історичної для запорізького машинобудування події: випробування першого комбайна, виготовленого заводом „Комунар”. Під актом підписи людей які проводили випробування – директора запорізького заводу Михайла Ветчінкіна, головного інженера підприємства Петра Діка, конструктора Корнея Паульса…

Цей перший комбайн комунарівці зробили за зразком американського комбайна «МакКормік». «Изготовлен комбайн из материалов союзного производства за исключением двигателя, косы и передаточных цепей, каковые были взяты от оригинала», – йшлося в акті випробування. Згодом запорізькі конструктори передумали та взяли за зразок інший американський комбайн – «Хольт», який модернізували під наші вітчизняні умови.

 Масове виробництво власних комбайнів запоріжці  розпочнуть вже в 1930 році. У вересня того ж року батьків першого радянського комбайна нагородять орденами Леніна – «за визначні заслуги в організації будівництва заводу комбайнів та налагодження їх масового виробництва». Перелік нагороджених – нижче. До кінця сталінських 1930-х років доживуть далеко не всі з цих комунарівців. Про це – трохи далі в цьому ж випуску.

16 вересня 1937 року в Баку «чекісти» розстріляли 66-річного архітектора Дітріха Тіссена.  Стратили його, як “учасника шпигунсько-фашистської організації, що діє під прикриттям лютеранської громади”. В 1960 році Тіссена реабілітували – «за відсутністю складу злочину», посмертно…

Архітектор Дітріх Тіссен народився  27 грудня 1870 року у Хортицькій колонії. Початкову та середню освіти Дітріх Тіссен отримав на території нинішньої Верхньої  Хортиці – закінчив ЦентралшулєЦентралшулєЦентральне училище Хортицької колоніїї. Середній навчальний заклад для хлопців. Зараз - запорізька школа №82 , вулиця Істоміна, 16). А ось за вищою поїхав за кордон – вчився на архітектора у Гільдбургхаузені та Дрездені.

Архітектор Тіссен жив та працював у Катеринославі (зараз – Дніпро). Тут він побудував цілий ряд помітних будівель та здобув славу одного з самих видатних майстрів катеринославського модерну.

Дві будівлі за проєктами Тіссена були побудовані й в нашому місті. Першу збудували 1908 року для комерційного училища. На жаль ця чудова споруда була зруйнована під час Другої світової війни. Зараз на її місці знаходиться другий корпус ЗНУ. Вже у 1920-і роки Тіссен став архітектором будівлі запорізького театру-клубу «Металіст», зараз це –  будинок культури «Автозаз». До речі, ця робота Тіссена долучена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

До речі, у тому самому театру-клубі «Металіст», в 1930 році нагороджували орденами Леніна творців першого радянського комбайна. Одними з кавалерів ордену тоді стали наші земляки менонітського походження Петер Дік(Петро Іванович Дік) і Герхард Гамм (Єгор Христианович Гамм). На той час Дік був головним інженером «Комунару», а Гамм – його заступником.  

Високі нагороди не врятували їх від  сталінських репресій. 17 вересня 1937 року обидва конструктори були страчені у дніпропетровській тюрмі — за обвинуваченнями у нібито причетності до контрреволюційної диверсійної організації та шкідництві.  В 1958 році Дік та Гамм були виправдані та реабілітовані. Посмертно.

Петер Дік народився 21 травня 1884 року в Остервіку (Долинське Запорізької області). «Представник старої технічної інтелігенції, один  із найстаріших технічних керівників заводу „Комунар”. На цьому заводі він працює з 1909 року … Головний інженер …  Перший організатор радянського комбайнобудування…», – писала про нього книга «Народження радянского комбайна» в 1931 році.

Про Герхарда Гамма ця книга повідомляє наступне: «Народився в 1883 році в Хортиці (прим. – зараз Верхня Хортиця, Запоріжжя). Навчався в Німеччині. С 1909 року працює на заводі Копа (зараз «Комунар») техніком-конструктором.  З 1921 року – помічник технічного керівника заводу, головний механік, завідувач виробництва, заступник головного інженера». Також Герхард фактично є фундатором конвеєрного виробництва на запорізькому заводі. Для створення конвеєра на «Комунарі» у 1930 році був відряджений вивчати досвід заводів США та Німеччини.

До речі, трохи раніше Діка та Гамма – 25 серпня 1937 року  був розстріляний «чекістами» й Корнеліус Паульс —  ще один менонітський конструктор того самого першого комбайну й кавалер ордену Леніна. Він теж був проголошений «контрреволюціонером» та «шпигуном Німеччини». Звісно ж, потім був реабілітований. Посмертно.  А в 1938 році  був розстріляний і  Михайло Ветчінкін – директор «Комунару» зразка 1930 року  і ще один «комбайновий» орденоносець.

Віктор Веснін – академік, архітектор, голова Спілки архітекторів СРСР (1937-1949).  Свого часу Віктор Олександрович плідно попрацював і над архітектурним обличчям Запоріжжя. У 1927 році він був призначений головним архітектором Дніпробуду.  В конкурсі на краще архітектурне рішення Дніпровської гідроелектростанції  переміг проєкт саме Весніна, розроблений під його керівництвом колективом архітекторів.

Окрім того, Веснін є й одним з  авторів  цілої низки проєктів забудови Запоріжжя 1920-1930-х років.  Наприклад,  його можна назвати одним із батьків легендарного Шостого селища.  Був консультантом Віктор Олександрович і під час повоєнної відбудови Дніпрогесу.

Серед усього іншого Віктор Веснін був одним із батьків правобережного Четвертого селища. На початку 1950-х років одна із вулиць цього селища (колишня  «Великий Півкруг» та «Бакинських комісарів») отримала назву на честь архітектора – «Академіка Весніна».

Постановою Ради Міністрів УРСР від 18 вересня 1965 року № 911 «Про увічнення пам’ятних місць, зв’язаних з історією Запорозького козацтва» територія острова Хортиця була оголошена державним історико-культурним заповідником.

Ініціатором цієї історичної події став Микола Киценко – тодішній заступник голови Запорізького облвиконкому, знаний популярізатор історії Хортиці та запорозького козацтва. Саме він разом із начальником Запорізького облуправління культури Степаном Кириченком ініціював розгляд у ЦК КПУ та Раді міністрів УРСР питання про оголошення Хортиці заповідником та створення на ньому козацького історико-культурного меморіалу. І ці високі тоді інстанції з цим погодилися –  враховуючи величезну історико-культурну та природну цінність острова та «з метою  увічнення пам’ятних місць зв’язаних з історією козацтва».

Першим директором заповідника призначили Арнольда Сокульського – географа й археолога, старшого наукового співробітника в Запорізькому краєзнавчому музеї. Ще на початку 1970-х років активно працювали над грандіозними планами, стосовно козацького заповідніка. Планували збудувати музей історії козацтва, етнографічний парк (з фрагментами козацьких укріплень, куренями, церквою… ) та встановити скульптури видатних діячів козаччини (навіть хотіли перепоховати на Хортиці останки Івана Сірка!).

Однією з прикрас комплексу повинна була стати монументальна композиція від скульптора Владлена Дубініна – «Козаки в дозорі» на насипаному 16-метровому кургані. «Для скульптури на донецькому заводі кольорового лиття купили 52 тони високоякісної платинової бронзи, в північній частині Хортиці йшло будівництво «першої черги» музейного комплексу. А через два роки все раптом зупинилося… »,  – розповідав Арнольд Сокульський. 28 вересня 1973 року ЦК КПУ скасував своє попереднє рішення «Про увічнення пам’ятних місць пов’язаних з історією запорозького козацтва», й поставив нове завдання: замість музею запрозького козацтва  спорудити на Хортиці  Музей історії міста Запоріжжя (як філії Запорізького краєзнавчого музею), експозиція якого  повинна була «відображати основні події історії міста, передусім революційну боротьбу та соціально-економічні перетворення після перемоги соціалізму».

На сьогодн – все! Сподіваюсь, що далі буде. Буду щиро вдячний за підтримку появи нових випусків. Наперед дякую за коментарі, поширення та донати!

Друзі, продовжую вам розповідати про наше місто. В мене та у Запоріжжя ще стільки цікавого – розповідати й розповідати. Тож не зупиняюсь – попри всі негаразди та завдяки вашій підтримці. Щиро дякую всім, хто підтримує! Подякувати за статтю, або пригостити мене кавою, або підтримати появу нових статей чи взагалі роботу сайту можна за наступними реквізитами:
Карта: 4149 6293 3142 8607 (Приват, Вертепний Р.В.).
PayPal: retrozp@gmail.com.

 © Роман Акбаш, akbash.zp.ua, 18 вересня 2023. Текст статті та фотоматеріали до неї поширюється за ліцензією «Creative Commons із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» та з обов’язковим активним гіперпосиланням на цю вебсторінку. Будь-яке використання без вищезазначених умов забороняється. Дякую за розуміння!