Врангелівці, гідротехнікум, олімпійське золото та інші події цього дня в історії нашого міста Запоріжжя.

---

ВРАНГЕЛІВЦІ У МІСТІ
19 вересня 1920 року місто Олександрівськ захопили врангелівці.

Між 1917 та 1921 роками влада в нашому місті змінювалися наче в тому фільмі «Весілля в Малинівці». Наприклад, у 1920 році його двічі захоплювали «білі» – на той час  представниками так званої «руської армії», якою керував генерал Врангель. Друге (і останнє) захоплення Олександрівська врангелівцями відбулося 19 вересня. «Червоних» в місті тоді змінили білогвардійці Марківської дивізії, згодом до них приєднались ще й представники Корнилівської та Кубанської козачої дивізій.

До речі, у спогадах білогвардійців є деякі розбіжності стосовно дня захоплення Олександрівська. Так у виданні «марківських» артилеристів «50 лет верности россии. 1917-1967» повідомляється наступне: «6-го вечером (19 вересня за новим стилем. – прим.) был взят г .Александровск, эшелоны красных спешно уходили на Синельниково. Жел .дор. мост у Кичкаса был взорван до подхода наших частей».

Про ту ж дату 6 (19) вересня згадуєДжерело:Павлов В. Е. Марковцы в боях и походах за Россию в освободительной войне 1917—1920 годов: в 2-х кн. — Париж: Типография Сергея Березняка, 1962—1964. й підполковник Третього Марковського полку Василій Павлов, автор книги «Марковцы в боях за россию». «6 сентября – около 15 часов марковцы, выйдя на бугры, увидели Александровск…Полки спешили вперед и атакой смяли красных». Про трофеї та втрати врангелівців в Олександрівську Павлов повідомляв наступне:  “Дивизия взяла до 2000 пленных 3-й и 46-й стрелковой дивизии, бронепоезд, массу подвод с военным имуществом, походные кухни, прожектора, массу фуража и продовольствия. Захвачен и эшелон эвакопункта со всем медицинским персоналом и даже состав с комиссарскими семьями, главы которых предназначались к занятию соответствующих постов в Северной Таврии и Крыму. Дивизия понесла потери в 150 человек”. 

Про 6 (19) вересня розповідавДжерело: Марченко Д. А. На боевых постах // Часовой. — 1974. — № 573 (3). і Діонісій Марченко, полковник 1-го Марковського полку: “6-го сентября 1-й полк стремительной атакой занял Александровск, где, на жел. дор. станции, мы взяли большое количество боеприпасов и обмундирования, груженых в вагоны, и бронепоезд”.

А ось начальника штаба Марковської дивізії Артур Бітенбіндер писавДжерело:Марков и марковцы. – М. : НП «Посев», 2001. про іншу дату: «8 (21) сентября 1920 г. марковцы совместно с 1-й Кубанской казачьей дивизией стремительным ударом овладели городом Александровском, захватив при этом около 1500 человек пленных, 8 эшелонов с ценным имуществом и двуколочный обоз…».

Цього разу Олександрівськ був під владою «білих» трохи більше як місяць. Саме з нашого міста білогвардійці розпочали свою останню наступальну операцію – Задніпровську. Вона виявилась для них невдалою, але про це я розповім трохи згодом в одному з наступних випусків. 23 жовтня 1920 року врангелівці без бою відійшли з нашого міста.

На фото — будівля Олександрівської земської управи (зараз тут краєзнавчий музей). Їй теж знайшлося місце в спогадах врангелівців. “Олександрівськ оживав. Цьому не заважали навіть обстріли червоних. Головною мішенню для стрілянини було висока біла будівля Земської управи, де розміщувався штаб корпусу”, – писав про вересень 1920 року білогвардійський підполковник Павлов.

20 вересня 1927 року народився Олег Кікнадзе — тоді ще, звісно, майбутній футболіст запорізьких команд «Локомотив», «Більшовик» та «Металург». За останній Кікнадзе грав з 1950 по 1954 роки. Був капітаном «Металурга» та улюбленцем його вболівальників.  Взяв участь у 123 офіційних матчах команди,  забив  у них 14 голів. У складі «Металургу» – чемпіон України 1952 року, дворазовий володар Кубка України (1951, 1952 рр.).

«Олег Кікнадзе був високотехнічним футболістом. Він володів рідкісними індивідуальними якостями: ювелірним дриблінгом, тонким розумінням гри. Йому не становило труднощів “розкрутити” двох-трьох гравців команди-суперниці та завдати точного удару в площину воріт. Кікнадзе був справжнім бійцем на полі й ніколи не залишав його через травми», – писав про футболіста  автор книги «Зірки запорізького Металурга» Аркадій Копеліович.

По завершенню футбольної кар’єри Кікнадзе працював на «Запоріжсталі». Після виходу на пенсію – директор навчально-тренувальної бази ФК “Металург”. Помер Олег Миколайович Кікнадзе 3 лютого 1990 року.

У вересні 1929 року на території Запорізької округи Дніпропетровської області з’явився окремий Хортицький район – «з переважною німецькою людністю», як проголошувала постанова про його створення.

Хортицький німецький район — адміністративно-територіальна одиниця в Українській РСР, яка існувала у 1929-1930 роках, національний район з центром у селищі Верхня Хортиця (зараз – у межах міста Запоріжжя). Населення  – 18 485 осіб, з яких 11 815 становили німецькомовне населення (переважно меноніти). Район  складався з дванадцятьох сільрад: Верхнє-Хортицької, Нижньо-Хортицької, Кічкаської, Широчанської, Павлівської, Бабурської, Смолянської, Миколайпільської, Веселовської, Лукашевської, Ново-Запорізької та Зеленогайської.  Вісім  з них були німецькими та  мали у своєму складі 24 менонітських поселень.

У системі сільського господарства Хортицького району працював 31 німецький колгосп. Серед освітніх закладів  – 18 німецьких національних та трудових шкіл. Навчання в них велося німецькою мовою. В столиці району – у Верхній Хортиці – працювали німецькі педагогічний та машинобудівний технікуми.

Хортицький німецький національний район був ліквідований постановою ВУЦВК від 2 вересня 1930 року. Тоді територію району було приєднано до земель, що були підпорядковані  Запорізькій міській раді.

Окремий національний німецький район на Запоріжжі фактично був відроджений рівно за 11 років – у вересні 1941 року, майже із самим початком гітлерівської окупації. Нацистська влада тоді  перейменувала Запорізький район на Хортицький, надавши йому статусу цілого гебіту (округи).  Його столицею стала все та ж Верхня Хортиця.

Осінню  1943 року Хортицький ґебіт складався з 3 районів: Новомиколаївка (нім. Rayon Nowo Nikolajewka), Хортиця (нім. Rayon Chortiza) і Червоноармійське (нім. Rayon Krasnoarmejskoje).  Вони відповідали трьом довоєнним радянським районам: Новомиколаївському, Хортицькому  та Червоноармійському. Населеня – 120 тисяч людей.

Хортицькій гебіт був адміністративно-територіальною одиницею генеральної округи Дніпропетровськ райхскомісаріату Україна. З вересня 1942 року до жовтня 1943-го ґебітскомісаром округи був Герман Рем.

На фото – 1942 рік, Верхня Хортиця, центр Хортицького гебіту. Перед місцевим мешканцями виступає Альфред Розенберг –  “райсміністр окупованих східних територій”. Виступ відбувається перед менонітською церквою (зараз – районий будинок культури на вулиці Істоміна).

У 1945 році в Запоріжжі розпочав свою роботу гідроенергетичний технікум. На зорі своєї діяльності навчальний заклад не мав власного приміщення. Перші заняття відбувались в напівзруйнованій будівлі на сучасній вулиці Каховський. Але вже у 1946 році питання власної будівлі зрушується з місця. 20 вересня 1946 року міськвиконком виділяє Дніпробуду ділянку під будівництво технікуму.

Цікаво, що як виявилось згодом, це був не остаточний варіант розташування майбутнього гідротехнікуму.  В 1946 році  під його будівництво надали місце  «на 4-м посёлке Правого берега в конце Генераторной улицы за большим полукругом».  А в 1947-му вже передумали та хотіли збудувати будівлю технікума на території Шостого селища.

Остаточно з місцем будівництва визначились лише в 1948 році. Тоді  Запорізький міськвиконком надав для цього 3 гектари землі на правому березі – «у районі Четвертого селища». Саме там де і зараз знаходиться будівля Запорізького гідроенергетичного коледжу. Дуже примітну споруду в «кварталі №4 селища Транформаторного заводу» відкрили в 1952 році. Автор проєкту будівлі –  архітектор Штейнфаєр, головний інженер будівництва  – Юрій Лущинський.

До речі, з 1959 року і до початку 1970-х начальний корпус технікуму, окрім лабораторій «Гідрокомплексу», належав фармацевтичному інституту – майбутньому Запорізькому медичному університету.

Головна спортивна подія вересня 1988 року – ХХІV літні Олімпійські ігри в Сеулі. У складі радянської спортивної делегації на Олімпіаді дві запоріжанки – дворазова чемпіонка світу легкоатлетка Тетяна Самоленко та юна, але теж вже досить титулована, гімнастка Оля Стражева. «Ні пуху, ні пера дівчата. Ми віримо у вас, чекаємо. І просимо: не відкладайте на завтра те, що можна виграти сьогодні», – пише в день відкриття Олімпіади газета «Комсомолець Запоріжжя». І дівчата виправдали надії – обидві  повернулися із Сеула із медалями!

Першою серед запоріжанок до змагань на Олімпіаді долучилася Ольга Стражева.  На жаль, під час вправи на колоді вона зазнала важкої травми коліна  та  не закінчила змагання  – не виступала у вільних, хоча перші два снаряди  наша землячка пройшла дуже добре.

 Втім, стати олімпійською чемпіонкою Олі таки вдалося – вона отримала «золото» за командну перемогу гімнастичної збірної СРСР. На жаль побачити землячку на олімпійському п’єдесталі запорізьким телеглядачам так і не довелося – на церемонію нагородження радянські гімнастки вийшли без травмованої Олі, вона на той час перебувала у лікарні.

Заслужений майстер спорту Ольга Володимирівна Стражева зараз очолює обласна спеціалізовану ДЮСШ  олімпійського резерву зі спортивної гімнастики  «Металург».  Нагороджена орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм», медалями «За трудову доблесть» і «За розвиток Запорізького краю». З 2009 року у Запоріжжі проходять турніри зі спортивної гімнастики на Кубок Ольги Стражевої.

Добре виступила в Сеулі й запоріжанка Тетяна Самоленко. Але про це – через декілька днів у одному із майбутніх випусків. А на сьогодні – все, далі буде!

До речі, наживо багато цікавезних історій від мене можна буде почути найближчої неділі – 24 вересня гуляємо територією колишньої менонітської колонії Шенвізе (район автобусного та залізничного вокзалів). Екскурсію «Шенвізе: в гостях у драконів» розпочинаємо о 14:30. Дізнатися подробиці та забронювати своє місце можна ось за цим посиланням: https://forms.gle/5yovvowySE8Lw2P17

Друзі, продовжую вам розповідати про наше місто. В мене та у Запоріжжя ще стільки цікавого – розповідати й розповідати. Тож не зупиняюсь – попри всі негаразди та завдяки вашій підтримці. Щиро дякую всім, хто підтримує! Подякувати за статтю, або пригостити мене кавою, або підтримати появу нових статей чи взагалі роботу сайту можна за наступними реквізитами:
Карта: 4149 6293 3142 8607 (Приват, Вертепний Р.В.).
PayPal: retrozp@gmail.com.

 © Роман Акбаш, akbash.zp.ua, 20 вересня 2023. Текст статті та фотоматеріали до неї поширюється за ліцензією «Creative Commons із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» та з обов’язковим активним гіперпосиланням на цю вебсторінку. Будь-яке використання без вищезазначених умов забороняється. Дякую за розуміння!