13 квітня в історії Запоріжжя: міський староста та бої за Олександрівськ

13 квітня в історії Запоріжжя – про історичні події цього дня читайте в традиційному огляді нашого сайту.

---

1866

Громадське управління та староста

13 квітня 1866 року вийшов  Іменний указ, який передбачав ліквідацію магістратів і ратуш у Російській імперії. Реформа, звісно ж, не оминула й Олександрівськ. Ратушу, яка діяла у місті з 1785 року, змінило спрощене громадське управління. Новий орган місцевого самоврядування займався  плануванням міського бюджету, збиранням податків, виконанням повинностей, відведенням земельних ділянок, зарахуваннями до станів купців і міщан, цеховим управлінням та благоустроєм міста. Ліквідований він був  у грудні 1872 року  – у зв’язку зі створенням міських думи та управи.

Керував громадським управлінням (тобто був тодішнім мером Олександрівська) міський староста. Першим на цю посаду обрали Степана Годованиченка – міщанина, колишнього ратмана міської ратуші. Але стати «мером» йому не судилося. «Правила гри»  раптом змінили: старостами міст вирішили залишити чинних до реформи «мерів» – бургомістрів. Таким чином першим міським старостою та  головою нового органу місцевої влади став вже колишній бургомістр Олександрівська Павло Захарін – відомий та заможний  представник дуже впливової  у місті купецької родини. До речі, саме йому належав колись будинок, який зараз є найстарішим у Запоріжжя – адреса: вул. Поштова, 18/ вул. Покровська, 21, біля Свято-Покровського собору.

1892

Костянтин Караманов

13 квітня 1892 року указом Урядового Сенату в чині титулярного радника затверджено мешканця Олександрівська Костянтина Караманова. То ж є привід трохи познайомитись з цим нашим земляком. Наприкінці позаминулого століття Костянтин Софронович  – один з небагатьох ще лікарів  міста. Народився у 1860 році, походження – із купців. Закінчив Київський університет, де отримав звання повітового лікаря. Наказом по Міністерству Внутрішніх Справ від 6 березня 1887 року визначено другим олександрівським громадським лікарем з правом державної служби. Працював у Земській лікарні.  Його  можна назвати й активним громадським діячем – у 1910 році  Костянтин Караманов був обраний членом Ради піклувальників Олександрівського комерційного училища.

До речі, будинок Караманова й дотепер можна побачити на вулиці Олександрівській. Дуже примітний – №20.

1904

Петропавловська

13 квітня 1904 року під час російсько-японської війни підірвався на мінах та затонув броненосець «Петропавловськ». Втрата судна та загибель із ним адмірала Макарова тоді стали потрясінням для всієї імперії. Олександрівськ не став виключенням. Вже у 1905 році на честь цього броненосця міська влада назвала одну з вулиць міста Петропавловською. Згодом, вже у радянські часи,  ця вулиця отримала назву «Колективна», а вже 1993 року пережила ще одне перейменування. Зараз це – вулиця Омельченка у Шевченківському районі міста.

1918

Підрив Кічкаського мосту

На початку квітня 1918 року Олександрівськ знаходиться у руках більшовиків та їх союзників-анархістів. Але ближче до середини місяця  до міста наближаються підрозділи одразу трьох їх супротивників – вояків УНР, німців та австрійців. Німецько-австрійська коаліція вирушила на Наддніпрянщину  після укладення Берестейського миру між УНР та Центральними державами – допомагати українцям у боротьбі проти більшовиків.

За спогадами  сотника армії УНР Бориса Монкевича, на Олександрівськ з боку Катеринослава йшла «15 німецька ляндверна дивізія» – силами 2-го та 3-го батальйонів 53-го полку. 13 квітня німці були вже біля правобережного Кічкасу (або менонітського селища Айнлаге). «Становище Червоної Армії настільки погіршилося, що розпочався відступ. Перед відступом був підірваний Кічкаський міст, краса та гордість тутешніх місць», – описує той день у своїх спогадах олександрівська вчителька Марія Могилко-Гордєєва.

Підрив мосту відбувся на початку доби –  о третій годині ночі. «Була вибита вся середина, мабуть, на 15 сажнів», – цитує історика І.Вібе Олександр Клібанов, автор книги «Меноніти» (15 сажнів – близько 30 метрів). Так легендарний Кічкаський міст вперше (і не в останнє) був підірваний.  Осінню 1919 року його вже будуть описувати, як такий яким вже ходять поїзди.

«Того ж дня надвечір у Кічкас вступили нарешті німецькі війська… але без гармат, тож вони не могли відповідати червоним», – писав про 13 квітня меноніт Вібе. А ті самі «червоні» у той час обстрілювали Правий берег – з батарей біля «Маркусдорфу», як писав Вібе, Ймовірно, мався на увазі лівовобережний Павло-Кічкас, який місцеві мешканці  у ті роки зазвичай називали Маркусівкою.

 У наступ на Олександрівськ німці спочатку йти не наважувались – чекали підкріплення з важкою артилерією. «Нарешті 15-го до настання вечора прийшли наші рятівники з гарматами», – знов цитує Вібе Клібанов. Після пострілів цих гармат «червоні» своїми артобстрілами більше не займались. «Вони бігли, як пил від вітру», – стверджує Вібе.

1918

Бій на Південному вокзалі

А тим часом з  боку Херсона  на Олександрівськ наступали австрійці. «6000 піхоти, одна легка батарея і два літаки», – писав Борис Монкевич.  А в авангарді австрійської сили – українці, полк Легіону УСС (українських січових стрільців)!

 13 квітня вони роблять першу спробу захопити Олександрівськ. На місто стрільці сунуть із села Біленького, Дніпром – на пароплавах.  Мабуть, сподівались на легкий успіх. «Командант січових стрільців  сотник Осип Микитка прийняв рішення атакувати Олександрівськ силою лише одного куреня (батальйону). До цієї операції долучилися і біленьківські представники «Вільного козацтва»  силою близько 30 осіб», – розповідає запорізький історик Юрій Щур.

На лівий берег стрільці висадилися у Канкринівці – передмісті Олександрівська(зараз – територія Комунарського району).  «Нас головно обходила станція. Бо ж звідти втікали більшовики. На станції стояли готові до вирушення ешелони», – згадував пізніше поручник УСС Петро Франко, ад’ютант сотника Микитки та син Івана Франка!. Ту саму станцію – Південну (зараз – «Запоріжжя-1») – за словами Франка, атакували «84 багнети та два скоростріли» (кулемети).

«На станції загорілося чисте пекло… жахлива часто рукопашна битва. Ручні гранати Січовиків сіяли знищення та паніку…  Скоростріли тарахкотіли безупинно, били по повних вагонах», – писав пізніше у спогадах «Бій в Олександрівську» Петро Франко.

«Серед гуку мінометів та тарахкотіння скорострілів», стрільці мужньо билися аж до світання. Але до цього часу  оговталися більшовики. З міста до станції червоні надіслали підкріплення та  декілька броньованих автомобілів… Цього разу січовикам довелося відступити та повернутися до Біленького. «Ми якимось чудом мали лише одного вбитого та одного раненого… Як довідались пізніше, більшовики на станції втратили 300», – згадував Франко.

 Загиблого стрільця Ярему  поховали у кургані в околицях села  Біленького – «на високій козацькій могилі». «На похорони стрільця зійшлося все село. Місцевий хор під керівництвом вчителя відспівав шевченків «Заповіт», – розповідає Юрій Щур у своїй праці «Українська весна 1918 року…».

Попри локальну перемогу в бою на вокзалі більшовикам все одно не вдалося втримати Олександрівськ. Місто від них  звільнили 16 квітня. Але про це трохи згодом!

2014

Яєчна неділя

А ось 13 квітня 2014 року українцям у нашому місті вдалося перемогти! В цей день група сепаратистів та  прихильників «руського мира»  намагалася підійняти над запорізькою мерією триколор-«аквафреш». Але ці наміри наштовхнулися на активний супротив містян – «ватний» шабаш був оточений небайдужими запоріжцями на Алеї Слави. Оточений і закиданий яйцями, борошном, пакетами з кефіром тощо. Ця подія знаменувала собою поразку в Запоріжжі  так званої «руської весни» та отримала  у  народі назву «Яєчна неділя». Запоріжжя – місто з яйцями, еге!

Такими були події 13 квітня в історії Запоріжжя. Не перемикайтесь, далі буде! Дякую за ваші коментарі, відгуки та донати. Вони надають сил!

Друзі, тимчасово, до Перемоги, змінив професію – замість екскурсовода став добровольцем. Тому поки що на жаль не можу проводити екскурсії. Але продовжую вам про нього розповідати в інтернеті. У мене та у Запоріжжя ще стільки цікавого – розповідати й розповідати. Тож не зупиняюсь – попри всі негаразди та завдяки вашій підтримці. Щиро дякую всім, хто підтримує!
Карта: 4149 6293 3142 8607 (Приват, Вертепний Р.В.).
PayPal: retrozp@gmail.com.

 © Роман Акбаш, akbash.zp.ua, 13 квітня в історії Запоріжжя, 14.04. 2023. Текст статті та фотоматеріали до неї поширюється за ліцензією «Creative Commons із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» та з обов’язковим активним гіперпосиланням на цю вебсторінку. Будь-яке використання без вищезазначених умов забороняється. Дякую за розуміння!