Дитячий будинок, який став тюрмою та останнє на сьогодні олімпійське “золото” для Запоріжжя – ці та інші цікавинки читайте в нашій традиційній рубриці.
1896
25 вересня 1896 року в Олександрівську відкривається дитячий притулок.
У 1896 році в нашому місті відкривають перший «дитячий будинок». Тоді такий виховний заклад називають ще «дитячим притулком». Той що був у Олександрівську – суто для дівчат. Наприклад, у 1901 році тут 54 вихованки віком від 7 до 17 років – сироти, напівсироти та незаконнонароджені. Навчаються вони за курсом однокласної сільської школи – тобто серед предметів: читання, письмо, проста арифметика, спів, Закону Божий, а також рукоділля. У притулку вчать шити, в’язати панчохи та працювати на ткацьких верстатах.
Побудований притулок у міському кварталі №73, неподалік від Пилипівської церкв., на кошти міста та чисельних благодійників. В Опікунській раді закладу – 37 авторитетних та заможних членів та членкінь. Опікункою притулку була обрана графиня Віра Петрівна Канкріна. Вона ж – головний ініціатор створення притулку та його найбільший меценат. Заклад навіть згодом буде названий на її честь — імені графині Канкріної.
До речі, в 1902 році Віра Канкріна стане першою в історії почесною громадянкою нашого міста. За це одноголосно проголосують гласні міської думи. Своє рішення вони обґрунтували так:
“… высоко оценивая просвещенную и гуманную деятельность Графини Веры Петровны Канкриной, неизменно состоящей Попечительницей Александровских женской гимназии и детского приюта, в знак горячей признательности всего городского населения за те истинно материнские заботы, которые, не щадя энергии, труда и материальных затрат, неустанно проявляла Графиня о воспитанниках женской гимназии и учрежденного по ее инициативе детского приюта…”.
А ось сам притулок пережив в минулому столітті досить кардинальну трансформацію. У 1920 році його реорганізують у так званий «Дом больного ребенка». А ще за три роки приміщення притулку віддадуть під «ДОПР» – « Дом общественных принудительных работ». Простими словами – під тюрму! Вона й досі тут, вже 100 років. Колишня головна будівля дитячого притулку зараз є частиною слідчого ізолятора на Першій Ливарній вулиці (екс-Червоногвардійська).
1933
24 вересня 1933 року розпочались регулярні авіарейси Запоріжжя-Харків
90 років тому Харків та Запоріжжя стали ближче один до одного. Ні, дистанція між містами не змінилась. Але всі охочі отримали можливість добиратися від Запоріжжя до Харкова (або навпаки) значно швидше. 24 вересня 1933 року був здійснений перший авіарейс між двома містами.
Регулярним (принаймні у 1930-і роки) авіасполученням Запоріжжя-Харків можна було скористатися щоденно. Із Запоріжжя борт відправлявся о 10:55. Приземлення у Харкові – 13:25. А по дорозі ще здійснювали посадку й у Дніпропетровську. Квіточок до Харкова коштував 65 карбованців, до Дніпропетровська – 25.
До речі, пасажирських місць на борту – обмаль, усього вісім. Рейси здійснюють невеличкі літаки К-5. До речі, вони основні авіалайнери «Аерофлоту» у 1930-і роки. Серце деяких з них — авіадвигуни запорізького заводу №29 (зараз – «Мотор-Січ»).
Цікаво, що пасажирів рейсів Запоріжжя-Харків запрошують збиратися не в аеропорті, а «біля Держмлина, поруч з клубом «Металіст»». Тобто, сучасною мовою – біля млина, напроти будинку культури «Автозаз». Звідти пасажирів вже везуть до літовища — у районі території сучасного парку Гагаріна на «Космосі».
1943
26 вересня 1943 року розпочинається остання масова хвиля міграції хортицьких менонітів за кордон
У вересні 1943 року Червона армія наближається до Запоріжжя. ЇЇ повернення не віщує нічого доброго для місцевих мешканців менонітського походження. Їх, нібито за «шпигунство на користь Німеччини» масово арештовували та розстрілювали ще наприкінці 1930-х, а в 1941-му почали депортувати з рідних місць далеко-далеко в глиб СРСР. А тут ще й додалось і дворічне перебування на окупованій території. Німці ставилася до менонітів як до Volksdeutsche (етнічних німців), тобто людей, близьких до німецької панівної раси, що надавало їм особливого статусу.
Тому 24 вересня 1943 року німецька влада оповіщає населення хортицьких колоній про евакуацію. Один зі співробітників команди Карла Штумппа, Герхард Фаст, зазначав у своєму щоденнику, що після цього колоністи протягом декількох днів займалися різними приготуваннями до довгої дороги. Особлива увага приділялася харчам – забою свиней та заготівлі різних м’ясних продуктів. Фаст запевнював, що практично всі колоністи в ці дні думали лише про те, щоб якнайшвидше евакуюватися в західному напрямку, оскільки побоювалися за свою подальшу долю після повернення радянської влади.
Перша відправка відбулася 1 жовтня. Тоді зі станції Канцерівка ешелонами до Західної Прусії тоді виїхало біля 1500 «хортицерів». Евакуація жителів хортицьких колоній тривало понад два тижні. Частина менонітів відправилась у так званий «великий шлях» на критих підводах.
«Близько 35 тисяч менонітів стали біженцями. Серед них були переважно жінки та діти. Їх спрямовували на захід, через Польщу, Східну Пруссію до Німеччини. Тисячі з них померли дорогою, а ще більше біженців службовці радянських органів безпеки надалі повернули й змусили оселитися в азійський частині СРСР», – пише Руді Фрізен у книзі «Менонітська архітектура…».
За словами Фрізена, лише 12 000 з 35 000 менонітів, яким вдалося втекли до Німеччини в 1943 році, зуміли вибратися до Канади та Південної Америки. Решта — або зникла, або загинула, або була репатрійована. Фактично ці події 1943 року підвели межу історії масового проживання менонітів у нашому краї, яка тривала півтора століття. Через арешти та депортації пройшли й ті «хортицери», які тоді залишилися в Україні. Офіційно їх повернення до населених пунктів, де колись були їх рідні домівки, дозволили лише 1973 року.
1947
24 вересня 1947 року стартувало будівництво Запорізького трансформаторного заводу
У вересні 1947 року на Правому березі розгортається великий будмайданчик – починають будувати Запорізький траснформаторний завод. Ветеран ЗТЗ В. Назаренко згодом, у заводській газеті, описував початок будівництва так:
«Будівництво ЗТЗ розпочалося у 1947 році. Мені було 18 років, коли я вступив до «Гідромонтажу». Ця організація займалася будівельно-монтажними роботами на заводі. Тяжко було нам працювати в ті роки. Фахівців не було, все доводилося робити самим. Пригадую, яка техніка була в ті роки: ручна лебідка, лопата, кайло та ноші. Пізніше надіслали нам парові крани для встановлення колон та ферм. Тоді для кожної колони рили окремий котлован вручну, лопатами, потім ставили опалубку і вручну бетонували фундамент…».
Вже за два роки, в 1949 році, в умовах будівництва, яке ще тривало, колектив ЗТЗ виготовив перший трансформатор ТМ–1000/10 – потужністю 1000 кіловольт-ампер.
1954
25 вересня 1954 року в експлуатацію приймається нова будівля залізничного вокзалу Запоріжжя-1
Перший в історії міста залізничний вокзал слугував містянам та гостям 70 років – з 1873 по 1943 рр. На тому ж самому місці, де зараз знаходиться «Запоріжжя-1». Стара вокзальна споруда була знищена восени 1943 року. Замість неї і збудували будівлю, яка є головними залізничними воротами Запоріжжя дотепер.
Відкрили будівлю вокзалу 25 вересня 1954 року. Автор проєкту – архітектор Віктор Скаржинський. Йому допомагали його колеги Хачатурова та Чернишов. Ще одним батьком вокзалу “Запоріжжя-I” можна назвати запорізького скульптора Михайла Худаса. Навіть, якщо ви вперше чуєте його прізвище, то роботи його точно бачили неодноразово. Крім вокзалу, скульптури Худаса , наприклад, стоять над театром Магара та будинком майже у кінці проспекту (Соборний, 232). І отой фонтан з дітьми біля Базарної – теж Худас (до реконструкції).
Якщо пропустили, то великий фоторепортаж про те, як виглядав зовсім новенький вокзал, я розмістив ось тут: https://akbash.zp.ua/?p=6358.
1988
25 вересня 1988 року запоріжанка Тетяна Самоленко стала олімпійською чемпіонкою
35 років тому запорізька легкоатлетка Тетяна Самоленко здобуває історичну перемогу. Вона відбувається у фінальному фінальному забігу на 3000 метрів Олімпіади -1988 .
Майже всю дистанцію запоріжанка йшла позаду своїх основних конкуренток. Спочатку забіг очолила американка Слейні. Першу третину дистанції вона пройшла зі швидкістю потенційного нового світового рекорду.
Але за 300 метрів до фінішу в лідери вийшла румунка Паула Іван. Проте на останніх метрах у своїй фірмовій манері на штурм фінішної смужки з-за спин конкуренток «полетіла» й Самоленко. І таки стала першою – на якісь пів-секунди швидшою за румунку! Це був особистий рекорд Тетяни та новий олімпійський рекорд – 8.26.53!
За шість днів Самоленко знову перетнулася з румункою Іван – у фіналі забігу на 1500 метрів. Цього разу Тетяна поступилася суперниці, а на фініші трохи випустила вперед і ще одну радянську спортсменку Байкаускайте. Трофеєм Самоленко в той день стала бронзова медаль.
Вже за чотири роки, на Олімпіаді в Барселоні, наша землячка збере повний комплект олімпійських медалей – здобуде там «срібло»! До речі, сеулська премога Тетяна – поки що остання на сьогодні для запорізьких олімпійців.
Друзі, продовжую вам розповідати про наше місто. В мене та у Запоріжжя ще стільки цікавого — розповідати й розповідати. Тож не зупиняюсь — попри всі негаразди та завдяки вашій підтримці. Щиро дякую всім, хто підтримує! Подякувати за статтю, або пригостити мене кавою, або підтримати появу нових статей чи взагалі роботу сайту можна за наступними реквізитами:
Карта: 4149 6293 3142 8607 (Приват, Вертепний Р.В.).
PayPal: retrozp@gmail.com.
© Роман Акбаш, akbash.zp.ua, 26 вересня 2023. Текст статті та фотоматеріали до неї поширюється за ліцензією «Creative Commons із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» та з обов’язковим активним гіперпосиланням на цю вебсторінку. Будь-яке використання без вищезазначених умов забороняється. Дякую за розуміння!
Джерела:
Фото: “Атипове Запоріжжя”; власні архіви.