24 та 25 липня в історії Запоріжжя – про історичні події цього дня читайте в традиційному огляді нашого сайту.
1781
БОРИСО-ГЛІБОВСЬКИЙ ЯРМАРОК
24 липня – день відкриття у зовсім ще юному Олександрівську одного з чотирьох щорічних ярмарків. Така традиція була впроваджена азовським губернатором Герсеваковим у 1781 році. Перелік всіх місцевих ярмарків був опублікований в «Описі міст Азовської губернії», складеному в 1781-82 роках. Цитую мовою оригиналу: «1-я (ярмарка) – 15 мая, в день убиения Димитрия Царевича Московскаго; 2-я – 24 июля, в день мучеников Бориса и Глеба; 3-я – 1 октября в день Покрова Богородицы; 4-я – 23 ноября, в день благоверного и Великого Князя Александра Невскаго».
Завдяки праці видатного краєзнавця Якова Новицького можна стверджувати, що традиція влаштовувати в Олександрівську ярмарок “на Бориса та Гліба” була нетривалою. В публікації «Олександрівськ у 1837 року» Яків Павлович не згадує такий у переліку щорічних міських ярмарків: «Ярмарок учреждено четыре: 1‑я Георгиевская 23 апреля, 2‑я Петро‑Павловская 29 июня, 3‑я Покровская 1 октября и 4‑я Сретенская 2 февраля».
1830
ГЕРМАН НІБУР
24 липня 1830 року народився Герман Нібур – наш видатний земляк, підприємець та діяч менонітського походження. За однією з версій Герман народився у селі Кронсталь – зараз Долинське Запорізького району. За іншою – у Кронсвейде (Володимирське, Запорізький район). Переважну частину життя Нібур був мешканцем Хортиці – теперішньої Верхньої Хортиці у межах Запоріжжя.
Герман Нібур – представник третього покоління менонітів-переселенців із Пруссії. Він – онук мірошника Якоба Нібура, який переїхав до нашого краю у 1789 році. Власником млина був і батько Германа – Абрагам. Змалечку до родинного бізнесу долучився і наш сьогоднішній герой. У 8-річному віці Герман вже допомагав батькові на його млині, в 19 – став керуючим одного з борошномельних виробництв, а у 23 – став господарем вже першого власного «вітряка». Остання подія трапилася в 1853 році, який можна вважати роком народження так званої «імперії Нібурів».
На початку XX століття компаніїї «Г.А. Нібур і Ко» належали 11 парових млинів – в Хортиці, Нижній Хортиці, Олександрівську та в Шенвізе. Лише в останньому селищі (зараз – частина Запоріжжя) Нібурам належали чотири парових млини. Серед них і флагман «імперії Нібура» – найпотужніший млин №5. Його будівля знаходиться зараз на запорізькій вулиці Сергія Серікова та є державною пам’яткою архітектури.
Сукупно млини компанії «Г.А. Нібур і Ко» в середньому за добу виробляли від 7 тисяч до 17 тисяч пудів борошна – від 115 до 279 тонн! I купували її по всьому світі! В довіднику «Борошномельне справа в Росії» за 1909 рік можна прочитати: «Борошно товариства «Г.А. Нібур і Ко »збувається по всій Росії, на Кавказі, у Фінляндії, Константинополі, Смирні, Салоніках, Піреї, Кандії, Олександрії, Порт-Саїді, Порт-Судані, Яффі, Трапезунді та інших ринках».
Життя Германа Нібура обірвали злочинці – 20 серпня 1906 року він був убитий грабіжниками, що вночі вдерлися до нібурівського будинку в Хортиці. Одна з вулиць Верхньої Хортиці з 2016 року має назву «Нібурівська».
1904
АВТОМОБІЛЬНИЙ РУХ
Перше десятиріччя минулого століття – час появу у нашому місті перших автомобілів. Перша ластівка автомобілізації Олександрівська – «Обов’язкова постанова про порядок пасажирського та вантажного руху по м. Олександрівську та його передмістя на автомобілях». Її 24 липня 1904 року затверджує губернатор Катеринославщини.
Перші «автомобільні» правила нашого міста складаються із 18 пунктів. Ось так про них у виданні «Музейний вісник» писала Ольга Чайка, старший науковий співробітник Запорізького обласного краєзнавчого музею:
«Їзда містом допускалася лише після отримання дозволу від міської управи. Автомобілі ділилися такі розряди: для власного вживання, для перевезення пасажирів, для перевезення тягарів. Автомобілі перших двох категорій мали право пересуватися всіма вулицями, третьою – тільки по шляхах, затверджених у кожному конкретному випадку міською владою. При залізних шинах вага автомобіля як з пасажирами, так і з вантажем не могла перевищувати 250 пудів».
Кожен автомобіль мав пройти огляд та випробування. Це завдання покладалося на комісію у такому складі: член міської управи, члени будівельної комісії міста та міський технік. Вимоги до водіїв: вік не молодше 17 років, відсутність «короткозорості та глухоти» й, звісно ж, «знання своєї справи».
Максимальна дозволена швидкість при пресуванні містом на автомобілі – 15 верст, тобто лише 16 кілометрів на годину!
1935
МАЙДАН ВОЛІ
Стоп-кадр – Запоріжжя 92 роки тому, 25 липня 1931 року. Околиці майдану Волі.
Над будівлею першої в місті електростанції ще можна побачити купол-верхівку її башти. За міськими легендами, цей купол споруда втратила під час Другої світової війни. До речі, пропоную прогулятися довкола майдану Волі наживо – вже найближчої неділі. 30 липня, о 16:00, починаємо екскурсію «Навколо майдана Волі». За дистанцією – найкомфортніша прогулянка. Але це ніяк не вплине на кількість цікавих історій – їх буде традиційно багато! Долучайтеся! Кількість учасників – обмежена, тому не зволікайте з реєстрацією. Подробиці, умови участі та бронювання місць – ось за цим посиланням.
1946
ВІТАЛІЙ ШЛАЙФЕР
25 липня 1946 року народився Віталій Шлайфер – відомий запорізький колекціонер, бізнесмен та засновник Музею історії зброї.
Віталій Григорович народився у Грозному. В Запоріжжі закінчив 65-у школу (зараз в її будівлі – 3 корпус ЗНУ), радіотехнікум та машинобудівний інститут. 1992 року разом заснував НВК ТОВ “Діана-92”, генеральним директором якого і був до свого останнього дня свого життя. В 2004 році на базі особистої колекції зброї відкрив у Запоріжжі Музей історії зброї. На момент відкриття музей налічував понад 2000 одиниць холодної та вогнепальної зброї. Напочатку 2022 року – близько 4000 експонатів, які репрезентують усі континенти та відображають усі етапи становлення людських цивілізацій.
Також Віталій Григорович займався науково-дослідною роботою та творчістю – створив власну майстерню авторської зброї та писав книжки. Він – автор книг “Амазонки на Хортиці” та “Час збирати скарби”, а також великої кількості наукових та науково-популярних статей з історії зброї.
У засвіти Віталій Шлайфер пішов 22 квітня 2014 року. 25 липня 2015 року у Музеї історії зброї було відкрито третю залу — присвячену засновнику музею. Його експонати — авторська зброя, книги, рукописи, фотографії та особисті речі Віталія Григоровича.
1959
ФАРМАЦЕВТИЧНИЙ ІНСТИТУТ
25 липня 1959 року Рада Міністрів УРСР приймає знакову для Запоріжжя постанову – про перевід до нашого міста з Одеси фармацевтичного інституту. Першим ректором Запорізького фармацевтичного інституту було призначено Олександра Григоровича Троценка – доцента, завідувача кафедри органічної хімії. У новому вищі було створено 15 кафедр, а за 5 років був відкритий і лікувальний факультет. У січні 1968 року фармінститут був реорганізований – став Запорізьким медичним інститутом. Зараз – Запорізький державний медико-фармацевтичний університет.
До речі, путівник по Запоріжжю 1964 року про будівлю інституту пише так: «На высоком берегу Старого Днепра, среди зелени обустроенного сквера, четко выделяется светлое здание с колоннадой и башней».
І тут нема ніякої помилки! У 1959 році фармацевтичному інституту, що переїхав до Запоріжжя з Одеси, було надана будівля … гідротехнікуму на Правому березі (зараз – гідроенергетичний коледж). До свого сучасного місця розташування медінститут переїде лише в 1970-і роки.
1970
БУДИНОК ОДЯГУ
25 липня 1970 року урочисто відкривають Будинок одягу. Дата – невипадкова, напередодні Дня працівників торгівлі. Величезна будівля зі скла та бетону біля площі Радянської (Університетська) – типовий проєкт, адаптований для Запоріжжя інженером Лановим та архітекторами Шестопалом та Бобро.
Це один із перших магазинів самообслуговування в Запоріжжі. Тоді це було досить непоширеним ще явищем. Покупці ходять уздовж кронштейнів з одягом та самі вибирають собі обновку. З того, що звісно є. Деякі містяни, натякаючи на часи дефіциту, навіть жартують «Будинок одягу – є, а одягу – нема!».
На першому поверсі Будинку одягу – величезні вітрини з манекенами та зали дитячого одягу. На другому – жіночі сукні, спідниці, блузи та інші вбрання. На третьому – чоловічий та верхній одяг. Біля входів в торговельні зали – каси для розрахунків, у глибині залів – примірювальні з консультантами. Покупців зустрічають продавці у фірмовій формі – сіро-блакитних халатах з вишивкою «БО».
Поруч з магазином, на вулиці – літні торгові місця просто неба (та фарцівники дефіцитом) й навіть фонтан (частина системи кондиціювання будівлі). Зараз у будівлі – торговий центр «Інтрейд».
Друзі, продовжую вам розповідати про наше місто. В мене та у Запоріжжя ще стільки цікавого – розповідати й розповідати. Тож не зупиняюсь – попри всі негаразди та завдяки вашій підтримці. Щиро дякую всім, хто підтримує! Подякувати за статтю, або пригостити мене кавою, або підтримати появу нових статей чи взагалі роботу сайту можна за наступними реквізитами:
Карта: 4149 6293 3142 8607 (Приват, Вертепний Р.В.).
PayPal: retrozp@gmail.com.
© Роман Акбаш, akbash.zp.ua, 25 липня 2023. Текст статті та фотоматеріали до неї поширюється за ліцензією «Creative Commons із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» та з обов’язковим активним гіперпосиланням на цю вебсторінку. Будь-яке використання без вищезазначених умов забороняється. Дякую за розуміння!
Джерела:
Фото: “Атипове Запоріжжя”; власні архіви.