Самокатна сотня, вільні козаки та кулемети з горищ

Запорізькі добровольці та волонтери 105 років тому

---

Олександрівськ 105 років тому – 1918 рік. Як і зараз  місто в епіцентрі бойових дій чи поруч з ними. У квітні того року Олександрівськ з боями звільнюють від більшовиків. Вперше в історії України тут відбувається  військовий парад  галичан та наддніпрянців – січових стрільців австро-угорської армії та «запорожців» армії УНР. Про все це я розповідав нещодавно, тим хто пропустив рекомендую перейти за посиланнями вище у цьому абзаці. Сьогодні – ще одна сторінка тієї Української весни 1918 року!

“Січовики”

Після «Параду Соборності» в Олександрівську  Кримська група армії УНР  майже в повному складі попрямувала на південь –  здобувати Крим.  Залишили місто й німецькі війська. У Олександрівську затрималися українські січові стрільці та кілька невеличких австрійських відділів. Тимчасовою казармою січовиків стала помітна будівля – чоловіча гімназія Олександрівська. Зараз це – перший корпус ЗНУ на вулиці Дніпровській. Взагалі, перебування УСС та їх командувача Вільгельма фон Габсбурга (Василя Вишиваного), то тема окремої розповіді – вона, сподіваюсь, ще попереду.

«Вільне козацтво»

З тих, хто у 1918 році  чинив опір більшовикам, допомагав звільнювати від них Олександрівськ та залишився у місті  були й представники «Вільного козацтва». Вільних козаків у радянські часи зазвичай шельмували як «націоналістично-куркульську»  організацію або  «буржуазну  самооборону». Бо ті свого часу попили немало більшовицької «кровушки» – підтримували створення незалежної української держави.  

Зародком цього руху  в Олександрівську були курені «Хортиця» та «Січ», створені влітку того ж 1917 року, за ініціативи місцевих робітників Південної та Катеринської залізниць. Фактично, то були парамілітарні загони народної самооборони  – патрулювали промзони та вулиці, охороняли та підтримували громадський порядок. А ще – активно вели національну культурно-просвітницьку діяльність.

Очільник куреня«Хортиця» Іван Оліфер згодом очолив олександрівську сотню Вільного козацтва. А одразу після звільнення Олександрівська, 18 квітня 1918 року, він звертався до міської влади, вже як отаман Першого Хортицького куреня Вільного Козацтва. Звертався та повідомляв: «Сповіщаю, що під штаб Куреня взятий колишній будинок Бадовського на Соборній вулиці».

«Мали і броневики…»

У буремні часи визвольних змагань у тому  особняку Бадовського, хто лише не квартирував – і гайдамаки, і більшовицький Ревком, і вільні козаки, і курінь «Чорна хмара»…  Він і зараз на своєму місці – на розі Соборного проспекту та Першої Ливарної вулиці. Ще донедавна тут знаходилася студентська поліклініка. До речі, назва Ливарної вулиці невипадкова.

Напроти будинку, по той бік Соборної вулиці (зараз тут житлова забудова) розташовувався завод того ж Бадовського з ливарним виробництвом – тут виробляли сільськогосподарські машини та знаряддя. 105 років тому, то важливий стратегічний об’єкт. У німецького підданого Якова Бадовського завод відібрали з початком Першої світової війни та  розмістили там військовий авторемонтний завод. А на останньому ремонтували й потужну зброю свого часу – «панцерники», або бронеавтомобілі.

До речі, про Олефіра, вільних козаків та панцерники писав у  своїх нотатках  вище згаданий Вільгельм фон Габсбург. Командувач січових стрільців, згадуючи події  1918 року, розповідав:

“… Територія Запорожжя має несподівано свідоме українське населення. Традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато (хто) оповідає, що його дід чи прадід був на “Січі”. Кожний гордиться цим, що він з вольного козацького роду. В тім часі була там розвинена організація “Вільного козацтва” під проводом члена УНР отамана Олівера (властиво Оліфера). Ця організація могла мати коло десяти тисяч членів. Була це майже виключно кавалерія з добрими кіньми. Мали і броневики, які забрали у відступаючої російської армії».

Комендант Гемпель

Також в місті у квітні 1918 року залишився й невеликий підрозділ армії УНР – одна сотня 2-го Запорізького полку. Її командир – сотник Омелян (Еміль) Гемпель  – був призначений військовим комендантом міста. До речі, на той час йому не було ще й 27 років!  Та й взагалі був непересічною постаттю –  мав походження із родини колонистів фон Гемпель, був художником, у 1916 році подався до військової служби. В російській армії  мав звання поручика інженерних військ. У лавах армії УНР – з лютого 1918 року.

«Активний діяч партії соціалістів-самостійників», – пише про Гемпеля Вікіпедія.  Остап Луцький,  ад’ютант Вільгельма фон Габсбурга, у своїх записах називав коменданта Олександріівська  «самостйником» та «противником соціялізації і соціялістів». Згодом – вже колишній комендант нашого міста  Гемпель стане підполковником, буде командиром  1-го Гуцульського полку Морської піхоти армії УНР та очільником телеграфної чоти штабу 1-ї Запорізької дивізії,  лицарем Хреста Симона Петлюри.

Лаятися заборонено!

Завдання коменданта Гемпеля та його сотні у Олександрівську – охорона громадського порядку  та майна у місті, боротьба зі шпигунами та агітаторами більшовиків. А, наприклад,  наш земляк  та доброволець Гаврило Гордієнко згадував таке: «Якийсь час довелося постерегати завод ДЕКА (майбутній «Мотор-Січ» – прим.). Це був завод моторів для літаків… На ньому перебувало ще якесь воєнне майно, яке треба було постерегати, щоб австрійці не забрали».

Цікавим був й один з перших наказів коменданта Олександрівська. Гемпель заборонив «усяку лайку»  на  вулицях – «особливо на російській мові»! За невиконання «отаман Гемпель» обіцяв «беспощадно карати».

А також за ініціативою Гемпеля у Олександрівську  був оголошений й набір охочих долучитися до армії УНР добровольців.

До ПоВку!

«На мурах міста появилося оголошення, яким закликалося старшин, вояків та юнаків добровільно вступати в лави 2-го пішого Запорізького поВку», – згадував у книзі «Під щитом Марсу» уродженець Калантировки Гаврило Гордієнко. І додавав: «Оте «В» замість «Л» одразу кидалося в очі… Через те, що воно не так як по-російському, сприймалося, ще краще, навіть відмінно»!

Лише Гаврилі виповнилось 16(!) років, як до лав українських вояків подався й він. Став добровольцем ще однієї ініціативи Гемпеля – сформованої упродовж квітня 2-ої  Самокатної сотні  2-го Запорізького пішого полку Запорізького корпусу. Організацією підрозділу та її «муштрою» займався сотенний Ширяй.

«Мало не за тиждень записалося понад сто юнаків нашого міста», – пригадував один з добровольців сотні, наш земляк Гаврило Гордієнко. Як він відзначав, серед добровольців було багато учнів середніх навчальних закладів міста. Сам він того часу навчився у місцевий Вчительській семінарії.

За два тижні формування  сотні було завершено  – зібрали «сто п’ятдесят козаків і старшин». Серед козаків – суцільна молодь. «Чи мав хтось із нас понад 25 літ, сумніваюся. Та, мабуть, і наш сотенний Ширяй тридцятки ще не мав», – згадував самокатник Гордієнко. Проте про старшин він додавав: «Були й вояки з колишньої російської армії, з фронтовим досвідом».

«Самокати»

До речі, що то за така «самокатна сотня»? Сучасною мовою – велосипедна рота. «Самокатна сотня мала би мати  самокати, ровери, або велосипеди – чи як би їх там ще назвати?», – писав Гаврило Гордієнко. У вже досвідчених «самокатників» Запорозького полку були спеціальні військові велосипеди, які можна було складати та нести на спині у разі потреби. Але у олександрівських добровольців таких звісно не було. «Мобілізували» їх  у місцевого населення. Але таким чином знайшли у Олександрівську лише 17 «роверів».

А ще за словами Гордієнка мешканці Олександрівська нібито породичалися з Самокатною Сотнею. Ще б пак – сотня олександрівських юнаків у її лавах! Тому підрозділу активно, як би зараз назвали, «донатили» та допомогали. Збирали для бійців все необхідне – навіть зброю!

«Як почали нам приносити кулемети, які були поховані по різних горищах, то у нас зібралося аж чотирнадцять кулеметів «максимів»,«кольтів» і «шассі». … Наносили люди нам і ручної зброї, різних рушниць, різних систем, різної якости та різної придатности», – згадував Гордієнко.

Жовто-блакитна стрічка

Причому, забезпечував «самокатників» і сам Запорізький полк. «Одержали новісінькі кавалерійські рушниці середньої довжини, не піхотинські, й не карабини», – згадував Гордієнко.

Видали добровольцям і амуніцію – «новісінькі дебелі чоботи на подвійній підошві», «довгі шинелі», «штани, гімнастьорки, білизну й картузи».

«Мати пришила мені на   рукаві жовто-блакитну стрічку. Єдину лише відзнаку, якою я відрізнявся від колишнього російського вояка, бо у нас була однакова уніформа», – писав «самокатник» Гордієнко.

Казарма у школі

Самокатна сотня базувалася у  будинку Романівської народної школи. Вона ж   –  Романівське училище, міське початкове училище імені дома Романових,  Восьме міське змішане початкове училище.   У довіднику «Історія шкіл міст Запоріжжя» запорізький історик Юрій Князьков місцем розташування школи після 1909 року (коли побудували нову шкільну будівлю) називає будинок із сучасним адресом «Воєнкоматська, 3».

Саме на ньому п’ять років тому  – у квітні 2018 року встановили й пам’ятну дошку. ЇЇ присвятили добровольцям та волонтерам нашого міста зразка 1918 року. Серед тих хто урочисто відкривав дошку був тоді й доброволець нашого століття – «кіборг», історик та депутат міськради Вячеслав Зайцев. На жаль минулого року Славко загинув, боронячи Батьківщину від російських загарбників. Слава Герою та вічна шана!

До речі, випускник  тієї Романовської школи та боєць Самокатної сотні Гаврило Гавриєнко у своїй книзі «Під щитом Марса» опублікував фото зовсім іншої будівлі з підписом, що саме там «стояла постоєм Самокатна сотня».

Напевно щось наплутав, бо у тій же книзі писав: «Осідком нашої сотні була нова будівля Романівської народної школи. В старій будові я ще вчився, а після той будинок взяли під Державний банк. Для школи збудували новий будинок».  Трохи довідався – у 1915 році олександрівське відділення Держбанку відкрили на перехресті  Катеринославської та Тюремної вулиць – зараз це вулиці відповідно Поштова та Земського лікаря Лукашевича. . І, дійсно, на ділянці яку віддали під банк згадується колишня будова початкового училища. Будівля із світлини у книзі «Під щитом Марса» – зараз знаходиться на Поштовій, неподалік від її перехрестя з вулицею Земського лікаря Лукашевича.

«РОБІТНИЧИЙ КЛЮБ»

Згадував стосовно Самокатної сотні Гордієнко ще одну примітну будівлю нашого міста. Там «самокатники» харчувалися. «Ми ходили їсти до їдальні Робітничого клюбу на розі Покровської та Катеринославської вулиць, проти самого Собору», – писав Гордієнко. Будівля ця й сьогодні на місці – поруч зі Свято-Покровським собором.  Колишній особняк Захаріних та Міський будинок – зараз найстаріша будова Запоріжжя.

І якщо вже згадали їдальню, то трохи про раціон олександрівських добровольців. Годували, «як гостей на курорті». Гордієнко згадував про це так:

 «На снідання давали нам чай, або каву з білим печивом, до того яєшню на маслі. На обід дві страви з солодким на третє. На вечерю майже те саме, що й на обід»

А ще добровольці Олександрівська отримували зарплатню – 300 карбованців за місяць служби. Багато то чи мало, особисто мені сказати важко, але Гордієнко писав, що витрачати їх він не мав  куди – «віддавав батькам».

«Готова військова частина»

Вже до кінця весни Самокатна сотня була була у бойовому стані. «Козаки одягнуті й обуті, вишколені в муштрі,  уміють володіти зброєю, навіть кулеметами, майже всі вміють їздити на самокатах. Себто готова військова частина», – згадував Гордієнко. Але вступити у бій цьому підрозділу не судилося. Наприкінці квітня 1918 рок в Україні стався переворот – «замість революційної Центральної ради прийшов гетьман з усіма реакційними силами». Як пригадував Гордієнко «самокатники» та взагалі місцеві мешканці Гетьманщину Скоропадського не дуже то й вітали. Можливо через це й Самокатну сотню розформували.

 Сталося це після огляду, який влаштував у Олександрівську військовий міністр генерал Рогоза. «То майже тому що наша сотня відмовилась присягати гетьманові», – робив припущення Гордієнко. Пізніше багато хто із тих самокатників, як і калантирянин Гаврило, боронили України вже в лавах інших підрозділів та загонів.

Тоді ж, на вимогу гетьманської влади,  були роззброєні й місцеві вільні козаки. Офіційно причиною цього була озвучена відмова вільнокозацьких відділів приєднатися до регулярних військових частин. Насправді ж, вільні козаки взагалі готувалися вчинити озброєний опір гетьманскому режиму.   “Вільне козацтво” було проти гетьмана,  але за Центральну Раду”, –  писав Габсбрг-«Вишиваний».  Підтверджує це й історик Юрій Щур: «У матеріалах та спогадах про Вільних козаків вони усюди фігурують як палкі прихильники республіканського устрою. Відповідно, гетьманський переворот та впровадження в Україні консервативного устрою вільні козаки зустріли вороже».

Звісно ж, свою боротьбу не припинили й ці  олександрівські добровольці. Але, то вже тема для інших цікавих історій. Далі буде! Якщо буде на, то ваша ласка. Сподіваюсь, що цей екскурс в історію вам сподобався та станеться у пригоді!

Друзі, тимчасово, до Перемоги, змінив професію – замість екскурсовода став добровольцем. Тому поки що на жаль не можу проводити екскурсії. Але продовжую вам про нього розповідати в інтернеті. У мене та у Запоріжжя ще стільки цікавого – розповідати й розповідати. Тож не зупиняюсь – попри всі негаразди та завдяки вашій підтримці. Щиро дякую всім, хто підтримує!
Карта: 4149 6293 3142 8607 (Приват, Вертепний Р.В.).
PayPal: retrozp@gmail.com.

 © Роман Акбаш, akbash.zp.ua, 21 квітня 2023. Текст статті та фотоматеріали до неї поширюється за ліцензією «Creative Commons із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» та з обов’язковим активним гіперпосиланням на цю вебсторінку. Будь-яке використання без вищезазначених умов забороняється. Дякую за розуміння!