17 та 18 квітня в історії Запоріжжя: Парад Соборності та Вознесенівський базар

17 та 18 квітня в історії Запоріжжя – про історичні події цього дня читайте в традиційному огляді нашого сайту.

---

1912

Церква при жіночій гімназії

На початку минулого століття в  Олександрівську відкривається багато нових навчальних закладів. А у них  і так звані «домові церкви». 17 квітня 1912 року Олександрівська міська дума затверджує проект одного з таких храмів – двоповерхової прибудови до жіночої гімназії.

Ініціаторкою створення при навчальному закладі домової церкви стала  начальниця гімназії Ніна Москова – «сознавая полезную необходимость существования домашнего храма в здании женской гимназии, где воспитываются будущие матери и учительницы». Комітет «сочувствующих устройству церкви» очолив Олексій Левшин – маршалок («предводитель») Олександрівського повітового дворянства.

Будівельні роботи розпочали у червні 1912 року. А завершили аж за три роки. Освятили церкву 19 листопада 1915 року. Вона тримала назву «В ім’я Введення в храм Пресвятої Богородиці».

 «Храм являв собою двоповерховий флігель, що щільно примикав до головного гімназійної будівлі, флігель. На першому поверсі розміщувалися учнівська їдальня, на другому – церква», – розповідає у статті «Історія Олександрівської жіночої гімназії» співробітниця краєзнавчого музею Світлана Козиряцька. Зараз це – середнє крило  3-го корпусу ЗНУ (на розі Гоголя та Дніпровської). У внутрішньому подвір’ї корпусу можна побачити на стіні силует пошкодженого у радянські часи цегляного хреста.

1918

Парад соборності

У попередньому випуску я розповідав, як у квітні 1918 року Олександрівськ звільнили від більшовиків. Серед тих, хто звільнював –  «запорожці» (бійці Кримської групи армії УНР) та українські січові стрільці (легіон австро-угорської армії).

«На пропозицію міської влади обидві військові формації влаштували парад. УСС вирушили з півдня, а Запорожці з півночі»», – розповідає запорізький історик Юрій Щур. Попереду  січових стрільців йшла і представницька місцева група – духовенство, керівництво міста та отаман Хортицького куреню Вільного козацтва отаман Олефір, «а за ними кількатисячний натовп народу».

Про марш по Олександрівську та саме місто стрілець Мирон Заклицький у 1935 році згадував наступне: «Місто гарніше і більше, ніж ми уявляли, добуваючи його. Будинки й склепові вистави чисті та гарні. Серединою просторих вулиць ведуть широкі хідники (бульвари. – прим.), обсаджені деревами та кущами. Міська музика грала нам до маршу. На бічних хідниках і на середньому стояла юрба людей… Так дійшли ми до площі Свободи, перед Народний дім».

Колону вояків УНР очолював Петро Болбочан – «командант запорожців», як згадували бійці УСС.  «За ним – оркестра, потім йшов 2-й Запорізький  Кінний полк,  чотири тисячі  козаків і старшин, далі  Кінний імені кошового Гордієнка, за ним Гарматний полк, Кінногірський дивізіон Алмазова,  панцерні автомашини та наприкінці наколесники», –  описував те у виданні «Вісті комбатанта» Андрій Кігічак. Кілька тисяч запорожців – «людський мур із щетиною багнетів, прапором на чолі, на кому маяв вишитий образ Охтирської Божої матері», як згадував учасник параду Борис Монкевич.

Біля Народного дому (зараз – на розі Дніпровської та Поштової, колишній кінотеатр Леніна) відбулося урочисте шикування та спільний парад. «Урочисто виступив міський голова, в щирих словах дякував за визволення Запоріжжя і хлібом сіллю привітав полковника Болбочана», – писав Монкевич. Разом з Болбочаном парад приймав «командант УСС» – ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург (знаний ще під ім’ям Василя Вишиваного). «Полковник архікнязь Вільгельм  підійшов до Болбочана й на очах усіх…  глибоко зворушений козацькими звичаєвими церемоніями, розцілувався з ним», – свідчить Кігічак.

Наприкінці  – «дефіляда обох відділів»! «Одні за другими проходили ряди військ, відбиваючи ногами такт музики», «гарцюючи переїжджала кіннота», «гуркотіли колеса артилерії», «гуділи мотори панцерників»…

«Лопотіли жовто-блакитні прапори й земля весело відкликалася від маршу непоборних… І чути було крізь радість, близький Великдень, з видом на всю Україну від Карпат до Кавказу. Гомоніла Україна – Придніпрянська разом з Наддністрянською Україною творили Соборність», – до цих слів Андрія Кігічака вже не потрібно щось додавати. Єдине – хотілося, щоб у Запоріжжі повторилося щось подібне!

1932

Дніпрогес  

18 квітня 1932 року. Саме ця дата стоїть під статтею Ізатулли Ібатуліна у брошурі «Дніпрогес: як будувалась гребля, гідростанція та шлюз». Спочатку трохи про статтю. Вона переважно складного специфічного змісту, але є і цікавинкі зрозумілі кожному. Наприклад, про будівлю електростанції:

 «Само здание гидростанции представляет собой металлический каркас, промежутки между отдельными колоннами котрого со стороны нижнего бьефа и с торцов заложены обработанными вручную кусками „артик-туфа”, привезенного из Армении. „Артик-туф”, имея красивый розоватый оттенок, довольно легок по весу и легко обрабатывается вручную при помощи топора и пилы (он представляет собою застывшую вулканическую породу).  Со стороны верхнего и нижнего бьефа, а также с торцов ГЭС предусмотрены окна с зеркальными стеклами. С южной стороны (нижний бьеф) выведен в виде стеклянного балкона так зазываемый “эркер”, который, являясь основным путем для попадания света в машинный зал, в то же время не допускает попадания в помещение прямых солнечных лучей, так как в условиях юга в летнее время прямо падающие на машины лучи, сильно нагревая, значительно ухудшили бы их работу».

Або ось, теж цікаво –  про електромеханічне обладнання Дніпрогесу:

«В настоящее время устанавливаются 9 турбин по 90000 л. с., что дает общую мощность станции в 810000 л. с. Основные турбины все заказаны фирме “Ньюпорт – Ньюс Шипбилдинг Драйдок К0” в Америке. Они являются наиболее мощными из всех установленных в мире турбин. Генераторы по своей мощности и размерам являются также рекордными для гидроэлектрических станций. 5 из них изготовлены на заводах “Американской Всеобщей Компании Электричества” (насправді мається на увазі «Дженерал Електрік»); последние 4 будут изготовляться у нас в СССР на заводе “Электросила” в Ленинграде».

Ізатулла Ібатулін

А тепер про автора. Він теж цікава постать. Ізатулла Ібатулін –  як сам писав у анкеті «тюрк», але судячи з усього татарин із  узбекського Самарканду. Інженер за освітою. Більшовик з 1917 року. На Дніпробуді – з 1929 року. Працював старшим техніком на будівництві перемички середньої протоки,  помічником виконроба будівельних робіт на ГЕС. Наприкінці Дніпробуду – начальник монтажних робіт, одночасно – керівник каменедробильного та бетонного заводів. Якщо ви дивилися художній фільм «Іван» Олександра Довженко, то ви напевно його бачили. Його у стрічці навіть вшанували окремим титром у весь кадр. Ось так:

Ібатулін став одним з героїв Дніпробуду –  увійшов до переліку дніпробудівців, яких нагородили орденом Леніна. По завершенню Дніпробуду Ізатула ще деякий час працював на Дніпрогесі – був його першим головним інженером та заступником начальника ГЕС. Брав участь у будівництві Алюмінієвого комбінату.

Але, як це сталося з багатьма кавалерами орденів та старими більшовиками, у 1937 році Ібатулін був заарештований. Обвинувачення – нібито зв’язки з викритою контрреволюційною троцкістською групою та басмачами (!), приховування походження із заможної родини, шкідництво на Дніпрогесі, пособництво ворогам народу та обман партії. Подальша доля Ібатуліна на разі невідома, але ймовірно (судячи з характеру звинувачень) він був розстріляний.

1969

Радянська «гармошка»

У Радянському Союзі не випускали зчленованих з двох салонів автобусів – так званих у народі «гармошок». Наприклад, по вулицях Запоріжжя їздили такі угорського виробництва – «Ікаруси». Наприклад, у 1960-1970-і роки такі біло-червоні “автобуси “Ікарус-180” обслуговували дуже довгий  маршрут №33 «Павло-Кічкас – Космос». У часи пик в їх салони могли набитися й до 200 людей!

«Нашу відповідь Ікарусу» вперше демонструють запоріжцям 18 квітня 1969 року. У той день на маршрут «Площа Радянська – Космос» виходять експериментальні автопоїзди. Але це не два зчленовані салони, це – два зчеплених автобуси «ЛАЗ»! Вони працюють в форматі «експрес-маршруту». На маршруті  роблять лише три зупинки – АТК, кінотеатр «Космос» та Металістів (район сучасного автовокзалу).

Особисто мені важко уявити, як ті автопоїзди  виглядали та рухалися містом, може хтось розповість, або навіть покаже? У пошуках чогось подібного знайшов ось такий експериментальний автопоїзд з двох ЛАЗ 695 М. Але було підписано, що то проєкт 1973 року.

До речі, львівські автобудівники полюбляли влаштовувати тести своїх експериментальних автобусів саме на вулицях Запоріжжя. У 1968 році, наприклад, у нашому місті випробували автобус ЛАЗ 696 другого покоління. Цікава модель, подивіться на фото! Так-так, це  1968 рік! І Запоріжжя, на задньому плані – готель «Театральний».

1988

Едуард Кляхін

18 квітня 1988 року, лише на 56 році життя,  пішов у засвіти Едуард Кляхін – видатний запорізький борець та тренер.   Кляхін – неодноразовий чемпіон України та переможець спартакіад УРСР. У  1952 році  став призером чемпіонату СРСР з греко-римської боротьби у напівважкій ваговій категорії, у 1957-му – призером чемпіонату СРСР з вільної боротьби у важкій ваговій категорії. Майстер  спорту з греко-римської боротьби та вільної боротьби.

Працював тренером збірної команди України, ДСТ «Динамо» та запорізької ШВСМ. В 1965–1970 роках тренер Едуард Кляхін входив до складу тренерської Ради збірної команди СРСР. Заслужений тренер УРСР та СРСР. Едуард Анатолійович виховав цілу плеяду висококласних спортсменів –  дворазового чемпіона світу Сергія Рибалку, майстра спорту міжнародного класу Володимира Шкарана та багато майстрів спорту.

Довгий час Едуард Анатолійович очолював Запорізьку міську федерацію греко-римської боротьби. Похований на центральній алеї Першотравневого (Південного) цвинтарю.

1991

«Смокі»

1991 рік – якийсь просто дивовижний рік у житті запорізьких шанувальників західної музики! У лютому в Запоріжжі вже виступив Nazareth. У червні – виступить Ian Gillan. А у квітні – дає концерти Smokie! Вже, правда, без Кріса Нормана. Але кого то зупинило? Багато хто із відвідувачів концертів взагалі узнав про те, що Нормана вже нема в складі групи, лише у палаці спорту «Юність». Не виключаю, що хтось може взагалі про то не знає й дотепер   – жарт!:)

1996

Вознесенівський ринок

17 квітня 1996 року – знаменний день в історії запорізьких ринків. В цей день  перші продавці починають працювати на новому базарі міста – Вознесенівському. На вулицю Перемоги, як пише преса, «переселили» торговців одягу з Критого ринку.  «Вознесенка» пропрацює чверть століття – осінню 2021 року  її почнуть демонтувати. Місце ринку звільнять під новобудови.

До речі, у квітні 1996 ще один речовий ринок Запоріжжя  – святкує!  Свою другу річницю відмічає «Анголенко». Святкують з розмахом – прямо на базарі, з духовим оркестром, з банкетом та «соточкою» для всіх охочих!

І фотобонус у тему Вознесенівського ринку. Місцевість біля майбутнього ще ринку. 1989 рік. Не одразу і впізнаєш, так?:) Фото з архіву Володимира Портнова.

Такими були події 17 та 18 квітня в історії Запоріжжя. Не перемикайтесь, далі буде! Дякую за ваші коментарі, відгуки та донати. Вони надають сил!

Друзі, тимчасово, до Перемоги, змінив професію – замість екскурсовода став добровольцем. Тому поки що на жаль не можу проводити екскурсії. Але продовжую вам про нього розповідати в інтернеті. У мене та у Запоріжжя ще стільки цікавого – розповідати й розповідати. Тож не зупиняюсь – попри всі негаразди та завдяки вашій підтримці. Щиро дякую всім, хто підтримує!
Карта: 4149 6293 3142 8607 (Приват, Вертепний Р.В.).
PayPal: retrozp@gmail.com.

 © Роман Акбаш, akbash.zp.ua, 20 квітня 2023. Текст статті та фотоматеріали до неї поширюється за ліцензією «Creative Commons із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» та з обов’язковим активним гіперпосиланням на цю вебсторінку. Будь-яке використання без вищезазначених умов забороняється. Дякую за розуміння!