1 березня в історії Запоріжжя: Церква Марії Магдалини та “Запоріжбуд”

1 березня в історії Запоріжжя – про історичні події цього дня читайте в традиційному огляді нашого сайту.

---

1908

Церква Святої Марії Магдалини

1 березня 1908 року за клопотанням Олександрівського відділу піклування про глухонімих на посаду священника храму Святої Марії Магдалини був призначений отець Сергій Попов. Він же отримав посаду викладача Закону Божого у школі-хуторі глухонімих біля Олександрівська.

Саме при цій школі (училищі)  і діяла  домова церква Святої Марії Магдалини. «Домові церкви», то храми які облаштовували прямо у будівлях якихось закладів чи при них –  гімназіях, лікарнях, тюрмах тощо. У будівлі комплексу школи-хутору глухонімих церква була відкрита 1904 року. Вона мала кам’яну дзвіницю, яка до нашого часу не збереглась. У самого ж храму була ще одна особливість – служіння тут дублювалися мовою сурдоперекладу!

Ініціативу створення церкви пов’язують з одним із засновників школи-хутору глухонімих – Феліксом Мовчановським, міським головою Олександрівська. Церковним старостою був ще один непересічний мешканець Олександрівська – відомий купець, громадський діяч та депутат міської Думи Сергій Петишкін.

Теріторіально  Свято-Магдалинівстка церква знаходилася на вулиці яка зараз  має назву «Героїв 55-ї бригади» (екс-Уральська). Орієнтир – територія запорізької філії інституту Патона.

1910

Гуляти до 19:00

1 березня на початку 20 століття – день початку невеличкого послаблення для учнів навчальних закладів Олександрівська. З першого дня весни вони можуть прогулюватися вулицями Олександрівська вже до 20:00. Восени та взимку такий своєрідний «комендантській час»  для школярів та гімназистів розпочинається  о  19:00.

Причому ходити містом  учні та учениці  повинні лише у формі, із розпізнавальними знаками навчального закладу та  з учнівським квитком. Звичайно, не забуваючи при зустрічі віддавати належні почесті різноманітним начальникам. До  театрів та на концерти – лише з дозволу  керівників навчальних закладів.

Серед інших строгих табу були навіть такі: «куріння тютюну на вулицях; носіння вогнепальної та холодної зброї, тростинок, нагайок…». Це та багато іншого  регламентував своєрідний учнівський кодекс  – «Зведення обов’язкових правил позашкільної поведінки учнів середніх та нижчих навчальних закладів Катеринославської губернії».

1914

Реальне училище

1 березня 1914 року в Олександрівську відкрився новий навчальний заклад. У цей день, як розповідає запорізький історик Юрій Князьков, почалася недовга історія Реального училища Ляховського. Це – середній навчальний  заклад. До того ж приватний. Училище утримувалося Олександром Ляховським – інженером, викладачем Механіко-технічного училища.

Учні училища – лише хлопці, переважно із міщанських родин. В 1916 році тут  навчалися 177 учнів.  Небезплатно, навіть дуже  – до 150 карбованців за рік навчання. 1914 року за 150 рублів можна купити корову чи коня, і ще навіть залишиться. Кілограм м’яса в цей час коштує близько 70 копійок, 400-грамовий буханець хліба – 4 копійки, літр молока – 14. Приблизно 150 рублів заробляє за рік чорнороб і за пів року – висококваліфікований робітник.

Реальні училища були схожі на сучасні школи фізико-математичного профілю. Крім базових предметів тут посилено «налягали» на точні науки та прикладні дисципліни – фізику, математику, хімію, механіку та природознавство.

Училище Ляховського орендувало другий поверх прибуткового будинку купця Івана Куржупова на вулиці Катеринославській, напроти Покровського собору. В 1920 році навчальний заклад був реорганізований у трудову школу ім. Першого травня.

1922

Важкий 1922-й

101 рік тому центральна газета України «Вісти ВУЦВК»  активно пише про наш край. Причина – «трагічний стан голодного населення Запоріжжя», як пише сама газета. Наприкінці лютого «Вісті…» повідомлять: «12 волостей Гуляйпільського повіту зараз в стані загального вимирання» та «на ціле Запоріжжя (мається на увазі регіон – прим.) залишилося якихось 70.000 голів скота, тоді як нормально його завжди було 4.000.000 голів». Ситуацію на Запоріжжі  станом на початок весни репортери характеризують так: «Загалом на місці панує  стан загального пригнічення, розпачу, якогось зачумлення під впливом голоду. Населення мре пачками…»

1 березня ще одне жахливе свідчення катастрофи отримує Запорізький губвиконком. З Бердянську доповідають:

«В городе за последнее время наблюдаются массовые смертные случаи на почве голода, случаи эти с каждым днем увеличиваются. За короткое время убрано более пятисот трупов. В данное время имеются непогребенных свыше ста трупов… Уисполком не в состоянии будет успешно производить уборку трупов и тем самым бороться с предстоящей эпидемией на почве разложения трупов.».

А тим часом епідемії вже шириться Запоріжжям. Наша губернія – «одне з вогнищ  холери на Україні», як повідомлює ВУЦВК (уряд УРСР). На одну з вимог урядовців перевести один з так званих «заразний барак» з території міста Запоріжжя  Запорізький губвиконком повідомляє: «Условия в которых находится Запорожская губ. и в частности г. Запорожье, а именно: голод, эпидемия голодного тифа и возникшая уже холерная эпидемия … делают исполнение постановления ВУЦИК совершенно невозможным».

1938

Запоріжбуд

1 березня 1938 року почала роботу  знакова для Запоріжжя організація –  будівельно-монтажний трест «Запоріжбуд». Спочатку він займався будівництвом на підприємствах запорізького проммайданчика. Але дуже відзначився трест вже в повоєнні часи. І це не лише відновлення майже вщент знищеного проммайданчика, але й будівництво  комунальних об’єктів та споруд культурно-соціального призначення, відбудова та розбудова житлового фонду Запоріжжя. Наприклад, ось  повідомлення лише за один рік: «За 1947 р. було відновлено більшість зруйнованих коробок нового міста. Загалом за цей рік  трест «Запоріжбуд» запровадив в експлуатацію 55 тис. кв. м   житлової площі».

Повоєнна робота «Запоріжбуду» проводилася під керівництвом Веніаміна Димшиця. За так званий «поточний метод» (швидкісний)  відбудови та будівництва житлових будинків Димшиць та ще низка інженерів тресту були нагороджені Сталінською премією. Цитую: «Благодаря переходу на поточные методы срок восстановления дома сократился более чем в 3 раза. Дом в 1,5 тыс. кв. м. восстанавливается теперь за 3 месяца».

Преса теж у захваті: «Поточным методом трест «Запорожстрой» возводит двухэтажные дома (у районі вулиці Перемоги та на ній – прим.). Каждые 12 дней каменщики переходят на следующее здание: дом строят за 42 дня». Тоді про це не повідомляли, але зараз треба додати – будують не без участі чорноробів із численних німецьких військовополонених.

На жаль, праця пересічних будівельників «Запоріжбуду» ніяким пам’ятним знаком у Запоріжжі не вшанована. Навіть їх «фірмовий» палац культури вже давно не ПК Будівельників…

Орден Леніна

1970-і роки у Радянському союзі – час численних нагороджень орденами та медалями. Першим чином завдяки генсеку Брежнєву. Мав він до тих нагород якусь патологічну слабкість. У 1973 році найвідоміший орденоносець СРСР   згадує і про один  зі своїх трамплінів до великої влади – про Запоріжжя, де колись працював першим секретарем обкому.  1 березня наше місто нагороджують найвищою радянською нагородою – орденом Леніна: «за большие успехи в развитии промышленного производства и особенно машиностроения и металлургии».

До Запоріжжя нагорода прибуває вже 2 березня. Урочисті збори з цієї нагоди відбуваються у Палаці культури ЗТЗ – він ще новий та працює!

1993

Школи нового типу

1 березня 1993 року у нових статусах запрацювали одразу три запорізьких школи. Усі вони “іменні”. Так школою-комплексом стала школа “Контакт”. Статус школи-ліцея отримав “Логос”. Школа “Перспектива” стала малим багатопрофільним ліцеєм. А всі разом вони, як йшлося у рішенні міської влади – “експериментальні навчальні заклади нового типу”.

Такими були події 1 березня в історії Запоріжжя. Не перемикайтесь, далі буде!

Друзі, тимчасово, до Перемоги, змінив професію – замість екскурсовода став добровольцем. Тому поки що на жаль не можу проводити екскурсії. Але продовжую вам про нього розповідати в інтернеті. У мене та у Запоріжжя ще стільки цікавого – розповідати й розповідати. Тож не зупиняюсь – попри всі негаразди та завдяки вашій підтримці. Щиро дякую всім, хто підтримує!
Карта: 4149 6293 3142 8607 (Приват, Вертепний Р.В.).
PayPal: retrozp@gmail.com.

 © Роман Акбаш, akbash.zp.ua, 1 березня 2023. Текст статті та фотоматеріали до неї поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов’язковим активним гіперпосиланням на цю вебсторінку. Будь-яке використання без вищезазначених умов забороняється. Дякую за розуміння!