Кінотеатр “Політ”, який колись був в Запоріжжі
20 років – з 1958 до 1978 року цей “Іл-18” борознив повітряний простір. А у червні 1979 року борт 75658 “приземлився” в Алюмінієвій балці Запоріжжя (або в парку Трудової слави, ближче до вулиці Перемоги).
“Приземлення” це було більше схоже на цілу операцію. Літак тимчасово позбавили крил. Так і везли до парку Трудової слави: окремо – фюзеляж, окремо – крила. Для перевезення навіть змонтували спеціальну величезну платформу. По дорозі був створений “відкритий коридор” і відключено кілька ліній електропередачі.
На борту авіапенсіонера відкрили дитячий кінотеатр “Політ”. У вихідні тут крутили мультфільми. Щоправда, недовго. «Місце для афіші порожнє, а стіни каси, що сумно дивиться на світ забитими віконцями, стали місцем для нецензурної писанини», – це можна прочитати в “Індустріальному Запоріжжі” вже 1988 року. “Тут немає водопроводу та каналізації”, – пояснювала санстанція та міська влада.
Правда, судячи зі спогадів читачів мого Інстаграму (приєднуйтесь, до речі, Instagram.com/roman_akbash), як відеосалон літак працював деякий час і в 90-ті роки.
Ну, а потім літак взагалі перетворився на стихійне відхоже місце… Зник звідси “Іл” орієнтовно через 20 років після “прильоту” – в 1999 році. Спочатку горів, а потім начебто пав жертвою мисливців за металолом.
Я народився у 1976-му. Жили на “панфіловцев”, постійно гуляли в “балкє”. Пам’ятаю як хотілось потрапити в літак на кольорові мультікі, адже телевізор в нас був чорнобілий. Але розклад сеансів там був не для громадян працюючих до 16-ї, чи 17-ї, як мої батьки. І все ж, з якоїсь спроби, батько таки нас з братом зводив у це кіно. Показували “Ну, постривай”. Я був вкрай засмучений тим, що через спинки сидінь літака мені (дітям) майже нічого не було видно. Тато нас посадив собі на коліна, але це не дуже допомогло, та було незручно. Здається, пізніше салон був перероблений, авіакрісла замінили твердими пласкими дерев’яними скамійками, навіть без спинок, але це вже не точно.
І все ж, літак завжди вабив до себе. багато разів ми ходили до нього з батьками, а потім і без. Назавжди записався не підкорку той дивний запах, яким був огорнутий літак: суміш специфічних авіаційних запахів забарвлених “ароматами” людських випорожнень, якими були “помічені” вантажні, та інші відсіки, доступ в котрі був вільним. Але нас, радянських дітей це не відштовхувало, і літак був завжди кимось “досліджуваний”. Пам’ятаю, як цікаво було покрутити колеса на стійках шасі, та посмикати гвинти, які хоча й були заблоковані, але мали невеличкий “вільний хід” в кілька сантиметрів.
Коли літак зник – відчував сум. І до тепер сумую. Але розумію, що вберегти його було неможливо, як і весь союз. Дякую за вашу діяльність зі збереження історії нашого міста!