16 жовтня 1988 року з екранів вітчизняних телевізорів вперше пролунало «Азегун гарунге ун газен гунга!» – в ефір вийшла перша серія “Рабині Ізаури”.
Це вже зараз багатосерійні мелодрами сприймаються як щось зовсім звичайне. Сьогодні тих серіалів, хоч греблю гати – по всіх каналах та інтернетах.А якихось 35 років тому це було щось неймовірне. Ізауру та комісара Каттані знала і любила вся країна. Кожна серія їхнього кіножиття обговорювалася і в транспорті, і у телефонних розмовах, і на роботі. Давайте ж згадаємо про «перші мильні ластівки» на наших екранах.
Всесоюзна рабиня
Сказати, що бразильська теленовела «Рабиня Ізаура» стала епохальною подією на вітчизняному ТБ – це нічого не сказати. Наприкінці 1980-х мільйони радянських громадян просто прилипли до екранів телевізорів. Настільки незвичайним і тому надзвичайно захоплюючим здавалося те, що Центральне телебачення вперше явило вітчизняному глядачеві 16 жовтня 1988 року. Перший заморський серіал! Історія білої рабині, яка стала справжньою культурною сенсацією на 1/6 частині світової суші!
Про що: про молоду, красиву та освічену дівчину Ізауру – рабиню сім’ї командора Алмейди. Дитиною дружина командора взяла її у свій будинок і виховала, давши їй світську освіту. Однак найбільша мрія Ізаури – стати вільною – все ніяк не може здійснитися. Ситуацію ускладнюють регулярні домагання жорсткого та владного сина командора – Леонсіо.
“Азегун гарунге …”
По спорожнілимзапорізьким вулицям кінця 1980-х можна було звіряти годинник. Варто тільки було по телевізорам зазвучати позивним «Азегун гарунге ун газен гунга!», як життя завмирало. Переносилися побачення та скасовувалися останні уроки другої зміни, магазини закривалися на переоблік, а бабусь як вітром здувало з насиджених лавочок біля під’їздів.
Пристрасті навколо стосунків чесної рабині та порочного плантатора наш народ смакував упродовж 15 серій –по 40 хвилин кожна. Причому це лише по першому колу. Наступного «Ізауру» повторили ще раз – «на численні прохання телеглядачів». І весь цей час наші ще не досвідчені у теленовелах глядачі приймали кіношні емоції за чисту монету – ридали навзрид.
Негрів шкода!
Найдивовижніше – здавалося, що це найперше «мило» дивляться абсолютно всі, вне залежності від статі, віку та статусу. Кожен, кого не зупини на вулиці, без запинки міг розповісти, що учора діялося з бідолашною Ізаурою. Жінки при цьому підтримували героїню Люселії Сантос та засуджували мерзотника Леонсіо. Чоловіки ж іноді навпаки – навіть співчували вусатому плантатору, але все ж таки обговорювали огидне ставлення до рабів на фазендах.
«Ізауру» обговорювали у транспорті, телефоном та на роботі», – розповідає запоріжанка Ольга Никитська. – Плануючи якісь справи, багато хто перевіряв розклад серіалу, щоб, не дай Боже, не пропустити серію. Під час зустрічі замість «здрастє» одна моя подруга завжди журилася: «Ні, ну як вам цей мерзотник Леонсіо? Знущається з бідної дівчинки».
«Як рабиня Ізаура»
Навіть діти захопилися телевізійними пристрастями і почали грати в «рабиню Ізауру». Пам’ятаєте це: хлопчаки – плантатори, а дівчатка – рабині?
«Смішно згадувати, але кілька разів у дворі ми навіть влаштовували ритуальне спалення садиби дона Леонсіо, яку майстрували з усякого мотлоху», – згадує з усмішкою наш земляк Денис Ощипко.
А ось ця мода на бразильські слівця? Це ж тема для окремої статті. Ізаурами називали кішечок, собачок, а хтось, подейкують, навіть дітей. До лексикону всіх громадян країни впевнено увійшло й слово «фазенда» – іронічне позначення дачних, у шість соток, ділянок.
А також в побуті з’явилася фраза, російською: «Пашу, як рабиня Ізаура». А ось це, пам’ятайте: “Працюйте негри, сонце ще високо”? Це теж із «Ізаури». А як вдарив серіал по нехудим жіночкам, пригадуєте? Їх повально почали називати Женуаріями – на честь пишної кухарки з серіалу.
На завершення розповіді про «Ізаур» – питання на засипку: а що ви робили ввечері 7 березня 1989 року? Запалювали з колегами на святковому вогнику? Ага, як би не так! Цей вечір ви провели біля телевізора, не виключено, що разом із тими ж колегами. Адже по ньому показували останню серію першої американської “мильної” опери на наших екранах.
Красень Далтон
А теленовелу «Джейн Ейр» пам’ятаєте? Ту саму – з красенем Тімоті Далтоном у ролі містера Рочестера. Мабуть, у 80-ті роки в СРСР ще ніхто майже і не знав, що він ще й «Джеймс Бонд» – усі любили Рочестера. Причому любили так, що навіть чоловіки іноді ревнували!
Про що: екранізація однойменного роману англійської письменниці Шарлотти Бронте. Джейн Ейр, скромна, але горда й незалежна дівчина, сирота, влаштовується гувернанткою до маєтку містера Рочестера. Покохавши один одного, Джейн і Рочестер збираються одружитися. Але у день весілля відкривається страшна таємниця… Пам’ятаєте яка?
Комісар та секс-символ
Ще одним секс-символом усіх радянських жінок від 6 до 106 років був, звичайно ж, Мікеле Плачідо – комісар Каттані із серіалу «Спрут». Мабуть, саме з цієї італійської кіносаги білшість з нас вперше почула слово «мафія». Це вже через 20 років після прем’єри «Спрута» на ЦТ телеглядача абсолютно не дивуватимуть кримінальні розбірки на екранах … А тоді витівки кривавої сицілійської мафії на дамашніх екранах ще були справжнім одкровенням.
Про що: про безкомпромісного комісара поліції Корадо Каттані, який переїжджає зі своєю родиною на Сицилію. Зневірившись знешкодити непідкупного комісара, наркоділки викрадають його 12-річну дочку. Тепер Каттані зводитиме з мафією особисті рахунки.
Не вбивайте Каттані!
Рахунки з мафією Каттані зводив упродовж чотирьох сезонів серіалу. А потім вся жіноча частина Союзу знов заридала навзрид – Коррадо вбили. О, як ми ненавиділи адвоката Терезіні – у школах його ім’я було страшеною лайкою-образою!
– Я тоді була ще в дитячому садку, і у нас хлопчаки навіть активно грали «в Каттані», – згадує наша землячка Олена. – А я колись прийшла в гості до хлопчика, а в нього на стіні висів календар із Мікеле Плачідо. Я закрилася в його кімнаті, стала на коліна і почала молитися Богу, щоб Каттані не вбили… Згадую і сміюся!
Хлопець із Локслі
А ще були не зовсім багатосерійні, але не менш популярні «Корольок – пташка співуча» та «Всі річки течуть». Музикою з першого дівчата потім часто мучили піаніно в шкільних актових залах, а другий зараз деякі згадують ось так: «Мужика там паралізувало… і корабель на мілині сидів… круто!».
А хлопця з Локслі пам’ятаєте? Ну того самого, який упродовж 20 із гаком серій спритно стріляв з лука і боровся з шерифом Ноттінгемським. “Скажіть, же як його зовуть, скажіть же як його зовуть?”. Ро-бін Гу-у-уд!!!
– Англійський серіал “Робін Гуд” побив для мене усіх конкурентів. Дивилися півгодинні серії запоєм по два рази на день – вранці та ввечері!, – згадує запоріжець Сергій Сироватко. – Все літо гасали потім із саморобними луками, мечами та щитами.
На жаль, Робін-Майкл Прайд скінчив так само, як і Коррадо-Мікеле Плачідо. І ми знову ридали!
«Вже й не пам’ятаю толком обличчя того Робін Гуда, але він назавжди залишився для мене першим коханням, на рівні із Васечкіним. Коли він загинув наприкінці, я думала, що помру разом із ним. Досі в очах стоїть фінальна сцена, коли Робін Гуд із останньою стрілою в луку робить крок уперед, і всі солдати шерифа відступають…» – пригадує наша землячка Марина Конєва.
Божечки, які ж ми були молоді і ще не спокушені Нетфліксом та їже з ним…