Володимир Войнович про Запоріжжя 1940-х років

ПРО ПРИЇЗД У ЗАПОРІЖЖЯ

“Ось із пам’яті витяглася картинка: сіра будівля вокзалу та напис великими косими літерами «Запоріжжя», перон, газетний кіоск, будка з незнайомими словами «Взуття та панчохи», візок із газованою водою, міліціонер у білому кителі, з шашкою на боці та свистком на шиї, і сімейство, що застигло, як на старовинному дагеротипі: чоловік і жінка, обидва в білому і обидва в солом’яних капелюхах, бабуся в темній сукні в білий горошок і два великих підлітка в майках, в полотняних штанях і парусинових капцях. Щойно наш вагон порівнявся з картинкою, вона раптом ожила, перетворившись із фотографії на німе кіно…”

---

ПРО ІНДУСТРІАЛЬНЕ МІСТО

“Запоріжжя виявилося дуже великим індустріальним містом. ДніпроГЕС, Запоріжсталь, Дніпроспецсталь і багато інших заводів, включаючи «Комунар», який у ті часи виробляв комбайни «Комунар», а потім переключився на автомобіль «Запорожець». Ще був завод номер 29, про який усі знали, що він секретний, що нікому не можна знати, що на ньому саме виробляється, і всі знали, що на ньому виготовляються саме авіаційні двигуни”.

---

ПРО ЗАПОРІЖЖЯ ТА МІСЦЕВИЙ ПАТРІОТИЗМ

“Майже всі запорожці, як я пізніше зауважив, були місцевими патріотами, пишалися тим, що їхнє місто таке незвичайне. Він ділився на кілька основних частин: стара частина, нова частина, село Вознесенівка, Павлокічкас та острів Хортиця, де колись була Запорізька Січ. А на правому березі є ще село Верхня Хортиця, там у описуваний час жили німці з колишніх колоністів.

До революції Запоріжжя називалося Олександрівським на честь Олександра Першого. Олександра Другого, який проїжджав тут поїздом по дорозі з Криму, народовець Желябов хотів підірвати, але не зумів. Запорожці пишалися всіма складовими цієї історії: і що цар тут проїжджав, і що саме його хотіли вбити, і що саме тут його не вбили.

Ще пишалися тим, що все чи багато тут було най-най. Найбільша у світі гідроелектростанція, найбільший у Європі кінотеатр та найстаріший у світі, у Європі чи в Україні (не пам’ятаю точно, де саме) дуб, який називався дубом Махно.

---

ПРО ДУБ МАХНА, ЯКИЙ РІС У ДУБОВОМУ ГАЮ

“Назва походить від того, що ніби батько в тривожні хвилини залазив на цей дуб і крізь бінокль вдивлявся, чи не підбирається до нього нишком підступний ворог. Все це, звичайно, чисте нісенітниця, бо дуб цей і досі стоїть серед інших дубів у дубовому гаю біля Дніпра. Не знаю, як батько, але я на цей дуб залазив і можу сказати, що з нього ні в бінокль, ні без бінокля нічого не можна побачити, крім інших таких же дубів. Проте я у всі розказані мені легенди охоче повірив і сам став пишатися славною історією міста, його блискучим сьогоденням та чудовим майбутнім”.

---

ПРО ШОСТЕ СЕЛИЩЕ

“Частина міста складалася із п’ятнадцяти робочих селищ. Найголовніше з них, шосте селище, де жили Шкляревські, примикало до греблі ДніпроГЕС, було найсучаснішим з усіх і мало другу назву: соцмісто. Тут було багато такого, чого ніколи раніше не бачив. Сім’я Шкляревських займала окрему квартиру з електричним освітленням, паровим опаленням та гарячою водою. Мене найбільше вразили ванна та інше диво індустріальної доби – ватерклозет. До Запоріжжя я не уявляв, що такі зручності можливі”.

---

ПРО “ГРУ У ВІЙНУ“

“Запоріжжі було цікаво й те, що тут не лише діти, а й дорослі майже кожен день грали у війну. Найчастіше вечорами. Трохи стемніє, як починають завивати з усіх боків, немов вовки, сирени, залізний голос диктора розноситься по всьому місту і, наштовхуючись на стіни будинків, розсипається на луну, що йде в невнятку:

– Громадяни, повітряна тривога… євога… вога… ога…

Громадяни відразу, побоюючись штрафів, квапливо вимикали у квартирах світло. Вуличні ліхтарі теж гасли, після чого місто теоретично мало б поринути у морок. Але практично цього не траплялося. Бо якраз під час затемнення десь далеко за восьмим селищем пишно розгорялося зловісне багряне заграва, що освітлювало півміста – це на Запоріжсталі виливали розплавлений шлак.

Під час тривоги ми, не знаючи, скільки вона триватиме, хапали заздалегідь приготовлені вузли з ковдрами та подушками і бігли ховатися в залізобетонні бомбосховища, обладнані в підвалах деяких будинків. Це також було обов’язково. Міліція могла перевірити і тих, хто залишився вдома, знову-таки оштрафувати. Дорослих ці тривоги дратували, а мені подобалися. У бомбосховищах сходилося багато народу, дорослого і недорослого, тут велися різні і часом дуже цікаві розмови”.

---

ПРО ДИТЯЧУ ГРУ

“Він грав сам із собою у гру, яка у нас, у Середній Азії, називалася лянга, а тут – маялка. Клок козлиною або заячої шкурки з пришитим до неї грузиком зі свинцю треба підкидати однією ногою або двома по черзі, не даючи впасти на землю. Саме цією справою, і з великою спритністю, займався мій одноліток. Він відбивав цей маялку і голосно вважав:

– Сто чотири, сто п’ять, сто шість…”

---

ПРО 22 ЧЕРВНЯ 1941 РОКУ

День 22 червня був дуже спекотний, і ми всі, крім бабусі, тобто батько, тітка Аня, дядько Костя, Сева, Вітя та я, поїхали на острів Хортиця купатися. Тоді Дніпро було ще повноводним і прозорим, світлий пісок не засмічений, і дно м’яке, але не в’язке. Все було б добре, але через спеку нам довелося переміститися до кущів, там мене почала гризти мошкара, я підняв скандал, і, здається, через це ми повернулися додому раніше, ніж звичайно. Вдома зустріла нас бабуся з мокрими очима.

Що трапилося? – Запитала її тітка Аня.

– Війна, – сказала бабуся і заплакала.

Я здивувався. Що за горе? Війна, як я бачив її в кіно, це справа хороша, це цікаво, це весело: коні, шаблі, тачанки та кулемети. Музика грає, барабани б’ють, червоні стріляють, білі тікають. Вже в другій половині того ж дня дорослі вийшли з лопатами копати по всьому місту щілини (“щєлі – рос.) – так називалися траншеї для укриття бомбардуванням. Всім було наказано обклеїти вікна смужками паперу, які, як передбачалося, у разі бомбардування захистять вікна від вибухової хвилі.

– Який ідіотизм! – гнівалася тітка Аня. – Які бомби? Де Німеччина та де ми? Ці мерзотники знову вигадують усілякі небилиці, щоб лякати народ.

---

ПРО СВІТЛОМАСКУВАННЯ ТА ТРИВОГУ

Усюди виняткові суворості щодо світломаскування. Коли немає тривоги, світлом скористатися можна, але тільки при дуже щільно зашторених вікнах. Спеціальні дружинники ходять уздовж будинків, стежачи, щоб ні найменший промінчик не просочився назовні. Кажуть, що міліціонери, бачачи світло, одразу стріляють по вікнах.

У різних частинах міста з’явилися вантажівки із встановленими на них зенітними батареями, потужними прожекторами та звукоуловлювачами, схожими на величезні грамофони. Чи не наступної ночі загули сирени, і знайомий голос диктора оголосив повітряну тривогу, тепер не навчальну. Ми з бабусею були відправлені до бомбосховища, а решта членів сім’ї сховалася в щілинах.

---

ПРО “ШКІДНИКІВ ТА ШПИГУНІВ”

У Запоріжжі, як я дізнався, було багато шкідників та шпигунів. Їх було чимало й там, де я мешкав раніше. Але тут ще більше. Сусіди на лавці у дворі постійно розповідали один одному історії про те, що директор якогось торгу, перш ніж відправити молоко до магазинів, купав у ньому свою дружину. Щоб у неї шкіра була гарна. Директор середньої школи створив із учнів підпільну націоналістичну організацію під назвою СКМ, що означає Смерть Червоним Москалям. Японський шпигун був застуканий у тому, що намагався підірвати залізничний переїзд. Шпигун румунський їхав поїздом і вважав танки і цистерни, що провозилися повз, з пальним.

Але Дніпровське ім’я Леніна, ордена Трудового Червоного Прапора гідроелектростанція була найласкою принадою для всіх у світі шпигунів, і особливо польських, включаючи нашого дядька Костю Шкляревського, який свого часу зізнався, що фотографував греблю ДніпроГЕС не лише для газети «Червоне Запоріжжя», він працював фотокореспондентом, але й за завданням польської дефензиви. Його, між іншим, домагаючись зізнання, катували паром. Тобто з камери робили таку парилку, що він, зрештою, не витримав. Після чого його, як не дивно, випустили.

---

ПРО ПОВЕРНЕНЯ ДО ЗАПОРІЖЖЯ

У листопаді 1945 року ми на запрошення тітки Ані повернулися до Запоріжжя, вірніше до його залишків. Залишки складалися з села Вознесенівка, що лежало посередині і забудованого глиняними українськими мазанками, і більш-менш збереженої старої частини міста, де головну вулицю імені Карла Маркса* багато людей з дореволюційних часів звали Соборною. Стара частина німцями під час відступу була підірвана лише частково, переважно найбільші будинки, та й то не все. А ось шосте селище, де ми жили до війни, було перетворене на суцільні потворні нагромадження битої цегли, подібні руйнування вдруге в житті я бачив лише через сорок п’ять років у Спитаку, вірменському місті, яке пережило (вірніше, не пережило) землетрус.

* Насправді – вулиця Карла Лібкнехта.

---

ПРО МІСЬКИЙ БАЗАР

Міський базар був поряд із нами. Там можна було купити чуні, тобто калоші, склеєні з автомобільної гуми, мамалигу, американські цигарки, білі коржики з крейди для побілки стін, водогінну воду — рубль кухоль, саморобні запальнички з гвинтівкових патронів, польові сумки, трофейний німецький годинник, іржаві цвяхи та інші корисні та марні речі. Там же розташовувалися малювальники і вирізальники профілів, ворожки з морськими свинками, а картярські шулери приваблювали дурнів грою в три листки: з трьох, покладених вниз картинкою, тузов треба відкрити один правильний, що насправді виходить тільки у асистентів, які створюють ілюзію можливості виграшу. Серед тих, хто програв, чомусь часто бували довірливі сільські дівки. Вони продували все, що зав’язано у них було у вузликах, зберігалося за пазухою та в рейтузах, а потім стояли тут же й вили: «Дядечку, віддай гроші!» Але дядечко був жорстокий, не для того він прийшов сюди, щоб віддавати видурене. Там же сиділи, виставивши свої обрубки, жебраки.

Серед жебраків було багато недавніх фронтовиків, інші навіть у недоношеній формі та з орденами. Найстрашніші інваліди (я таких зустрічав і потім), розраховуючи, можливо, на безкарність (хто їх посміє торкнутися?), були схильні до дивного хуліганства. Один безногий у морській формі під’їжджав на саморобному візку до тіток, що торгували глиною, і починав мочитися просто під коржики. Тітки не гнівалися, не лаялися, а швидко хапали свої коржики і перебігали на сухе місце.

Всі ці продавці, жебраки, ворожі та рисувальники привертали до себе увагу жвавими вигуками, жартами та примовками, римованими та прозовими.

---

ПРО ТРАМВАЙ

Щоб потрапити вчасно, я виходив о пів на шосту ранку, йшов хвилин двадцять до трамвая, потім чекав на нього, як усі, невизначений час, а потім їхав, якщо вдавалося проникнути всередину або вчепитися зовні. Те чи інше зазвичай вдавалося. Трамвай був ущерть набитий усередині і зовні людьми обвішаний, як новорічна ялинка іграшками. Пасажири висіли на підніжках, на вікнах, на буферах між вагонами, на задньому буфері, а дехто примудрявся навіть на передньому.

---

ПРО ПОВОЄННИЙ ГОЛОД

Це був особливий час — повоєнна розруха: все місто в руїнах та голод. У ремісничому училищі нас тричі на день годували і давали 700 г пайку, і все одно я постійно був голодний. А деякі на той час голодували по-справжньому. Як я під час війни в Куйбишевській області бачив людей худих і набряклих, так бачив їх і в 46-му році. Це страшне видовище, особливо опухлі: коли шкіра прозора, а під нею — якесь синє чорнило.

Найситіші з нас були сільські, до яких міські ставилися з великою зневагою і називали їх рохлами та сазанами. Ще в нас навчалися дитбудинку, завжди голодні. Тому крали один у одного пайки хліба. Під час сніданку та обіду зазвичай був присутній хтось із начальства, тоді поводилися непогано, а ввечері вже нікого не було. Бувало, офіціантка несе на підносі тарілки, багато хто кидається, хапають по дві порції, а комусь не дістається жодної. Це називалося “на хапок”.

Моя мама через знайому аптекарку діставала риб’ячий жир. Від нього дітей зазвичай верне, а тоді здавалося, що нічого смачнішого не буває. Ми мачали в нього хліб і із задоволенням їли.

---

ПРО БАНДИТІВ

“У цей час у Запоріжжі було багато банд та бандитів, я знав декого з них, хоча близького знайомства, звичайно, не водив. Ще до училища, у тринадцять років, я короткий час дружив з товстим, лінивим і невинним єврейським хлопчиком Борею. Батько його загинув на фронті, а мама була теж тиха, невинна. Але старший брат Борі Фіма був запеклим бандитом, який наводив жах на всі Запоріжжя. Він був із тих, кого називають зараз безмежниками (“бесспредельщиками”, -рос.) Пам’ятаю, у клубі на танцях виникла бійка. Фіма та його прихильники били якихось приїжджих. Ті вирішили врятуватися втечею. Фіма кинувся за ними. На його шляху виявився інвалід, що сперся задом на ціпок, — він ніби сидів на ній. Фіма на ходу висмикнув з-під нього палицю і побіг далі, а інвалід упав навзнак. Розповідали, що там же в клубі, де бійки взагалі були звичайним явищем, Фіма посварився з якимсь льотчиком, Героєм Радянського Союзу. Фіма вирвав спрямований на нього пістолет, направив на льотчика, загнав його під стіл і, вдосталь знущавшись, повернув пістолет, попередньо витрусивши з нього патрони.

Наше ремісниче училище готувало не лише різних спеціалістів, а й було школою бандитизму, випустило зі своїх стін чимало авторитетів кримінального світу. Їх звали зменшувально-лагідно: Вовчик, Льончик, Люсик, Мусік…