Запоріжжя повільно, але все ж таки готується до зміни назви багатьох своїх вулиць. Процес «дерусифікаціїї» (чи «деколонизації») міських урбанонімів вже стартував засіданнями відповідної робочої групи. Чим не привід згадати історію міста — поговорити по те, як запорізькі вулиці вже змінювали свої назви.

Ще якихось 150 років тому наше місто й думати не могло про зміну назв вулиць. Бо неможливо змінити те, чого немає. Майже до початку 20 століття за адресу олександрівцям слугували номери дворових місць та кварталів. В кращому разі — народні назви вулиць. Лише наприкінці позаминулого століття вулиці Олександрівська нарешті починають отримувати свої офіційні імена. До речі, вже тоді фіксуються приклади перших перейменувань. Наприклад, у 1899 році змінює ім’я улюблене місце відпочинку олександрівців — «площадь Качельная» (нині — майдан Волі). Міська дума тоді ухвалила: «Перейменувати на Пушкінську на ознаменування 100-річчя від дня народження великого поета».

Номера кварталів та напис “Пушкинская площадь” на мапі Олександрівська зразка 1902 року.

У лютому 1902 року міські гласні (депутати) перейменували ще дві вулиці. Садова, яка проходила повз Міський сад (зараз сквер з Театром ляльок), стала Гоголівською, а вулиця Ярмаркова отримала назву Жуковської. «В увічнення пам’яті письменників Н. В. Гоголя та В. А. Жуковського», — пояснили тоді в міській управі. З тих часів це «увічнення» жодного разу не зникало з мапи міста. Вулиці названі на честь Гоголя та Жуковського знаходяться там же й де 120 років тому.

Міській сад Олександрівська. Як раз між вулицями Гоголевськю та Жуковською. Зараз тут — сквер з Театром ляльок.

Варто зазначити, що повітовий Олександрівськ не цурався і топонімів із національним українським колоритом. На карті дореволюційного Олександрівська можна було знайти і Хортицьку вулицю, і Кошову, і Сагайдачну, і Хмельницьку, і Козачу з Українською (обидві останні й досі на місці). Була й ціла площа Шевченка (територія сучасного парка Клімова), на ім’я якої іменували і весь район біля неї. Був і випадок, який навіть уявити сьогодні неможливо — в Олександрівську одну з вулиць назвали на честь діючого міського голови Фелікса Мовчановського. Екс-Мовчановська сьогодні є проспектом Моторобудівників.

Площа Тараса Шевченка та вулиця Мовчановського на мапі Олександрівська 1913 року. Куточок сучасного Шевенківського району.

Далеко не першим ім’ям центральної вулиці міста була й багатьом нині відома назва Соборна. Протягом 19 століття майбутній проспект Соборний встиг побувати Поштовою, Великою, Головною та Поліцейською. Втім, усі ці назви були радше народними, аніж офіційними — у документації практично не використовувалися. Інша справа — вулиця Карла Лібкнехта. Ця назва головної вулиці Олександрівська стала першою ластівкою «комунізації» міських топонімів. 12 січня 1920 року нова радянська влада Олександрівська суворо наказала всім власникам будинків на вулицях Соборній та Олександрівській змінити таблички з назвами вулиць — протягом одного тижня! На нових покажчиках зобов’язали написати імена відомих німецьких комуністів — Карла Лібкнехта (на екс-Соборній) та Рози Люксембург (на екс-Олександрівській).

На передньому плані — вулиця Олександрівська на початку ХХ століття. Пізніше вона буде вулицею Рози Люксембург, потім -Дзержинського. Зараз — знов Олександрівська.

Втім, то були ще «квіточки». Перша масова зміна вуличних покажчиків відбулась у 1921 року. Її ініціював циркуляр НКВС, який вимагав належним чином «ознаменувати події великої революції та героїчних перемог Червоної армії». Тому колишні назви вулиць повинні були поступитися «іменам борців і діячів революції та назвам історичних моментів нової епохи». Для порівняння з «декомунізацією» наших часів: наказ Запорізького губвиконкому з приводу циркуляра називався «бойовим» з усіма відповідними наслідками, у разі саботажу — аж до розстрілу! На виконання наказу давався усього лише один тиждень.

Чи всі вклалися в суровий термін — невідомо, але вже до п’ятої річниці жовтневої «революції» мапа Олександрівська зарясніла революційними назвами. Базарна вулиця стала носити ім’я загиблого командира Олександрівського червоногвардійського загону Анголенка, Тюремна перетворилася на Жовтневу, а «Крепостная» отримала ім’я командира Іркутської дивізії Грязнова. Чим завинили перед більшовиками ливарники та ковалі невідомо, але Ковальська (“Кузнечная” — нині частина проспекту Леніна) та Ливарна стали відповідно 5-ї Річниці Червоного жовтня та Раковського. Позбулися і назв, пов’язаних з «опіумом для народу» — релігією. Так, наприклад, Покровська вулиця набула ім’я Свердлова, Благовіщенська — Ілліча, Пилипівська (на честь однойменної церкви) стала Радянською. Мабуть, недовго мучилися над новою назвою для Троїцької, обійшлися малою кров’ю — назвали на честь Троцького.

1920-і роки. Так званий “Палац праці” (будинок Лящинського) на розі вулиць Карла Лібкнехта та Троцького (зараз Соборного та Троїцької).

Втім, уже в грудні 1928 року колишня Троїцька знову отримала нове ім’я. Розширений пленум міськради , вирішив, що негідно одній з вулиць міста носити ім’я «обанкротившегося и ведущего дезорганизаторскую работу вождя» Троцького. Тому й перейменували — на честь 10-річчя ЧК-ГПУ надали ім’я «Чекіста»». Опинився в опалі і перший голова Тимчасового робітничо-селянського уряду України Християн Раковський. Ні «троцькізму» та поменше «вождизму» — вирішили члени Культурно-Соціальної секції Запорізької міськради та знову перейменували колишню вулицю Ливарну на Червоногвардійську. Пізніше з мапи Запоріжжя буде викреслений ще один революціонер — перший голова Олександрівської повітової ради Товій Михелович. Колишню Катеринославську, перейменовану на його честь, назвуть на честь Максима Горького. Втім, це буде вже після війни. Перед цим міські вулиці переживуть свою першу декомунізацію.

Вперше запорізькі вулиці пройшли крізь «декомунизацію» 81 рік тому — після того як Запоріжжя окупували німці. Тодішнє перейменування наче приурочили до Нового року — зміну міських топонімів місцева фельдкомендатура затвердила 30 грудня 1941 року. Тоді лише у лівобережній частині Запоріжжя свої назви змінила майже половина вулиць та провулків — 239 з 520! У 1942-му році мапу міста в першу чергу залишили імена більшовицьких лідерів та різного роду героїв-ударників довоєнної радянської доби. Як не дивно, їх потіснили зовсім не прізвища діячів Третього рейху. Точніше, вони теж, але в дуже малій кількості. У довіднику міських вулиць, виданому 1942 року, можна знайти згадки лише трьох керівників нацистської Німеччини. Обов’язкова програма — вулиця Адольфа Гітлера. Вона «посунула» іншого німця — Карла Лібкнехта, ім’я якого носила центральна магістраль старої частини міста. Головний проспект Нового міста — імені Леніна — отримав ім’я Германа Герінга. А ось міністру закордонних справ Німеччини Ріббентропу довелося задовольнятися «висілками» — до цього безіменною дорогою від міста до Восьмого селища.

Запоріжжя в часи німецької окупації. Вулиця Адольфа Гітлера (на задньому плані — будівля, де зараз знаходиться Ощадбанк, пр. Соборний, 48).

Набагато більше за німців з’явилося “нових старих” назв — тобто тих, які вулиці міста носили за часів Олександрівська. Повернули ім’я навіть Московській, яку більшовики назвали ім’ям Кірова. А ось колишню Катеринославську не вшанували — вулиці Горького надали ім’я Панаса Мирного. Це ще один тренд перейменування часів німецької окупації — український колорит. У Запоріжжі вперше з’явилися вулиці Кобзарів (колишня і теперішня Чайковського), Гуцульська (Стальського), Івана Сірка (Алюмінієва), Петлюри (Лассаля), Полуботка (Передова), Наливайка (Слєпньова, нині Нижня), Петра Дорошенка (Шахова), Тараса (Маяковського, нині Мечникова), вулиця та селище Гребінки (Димитрова), Гайдамацька (Ляпідєвського) та навіть Майданна (Жовтнева). Провулок «Табачный» став Тютюновим, вулиця Котовського — Котляревського, Депутатська — Бунчужною, Демократична — Національною, а Червонопрапорна на Зеленому Яру… Жовтосиньою!

А це вже вулиця Герінга. Зараз проспект Соборний у новій частині Запоріжжя. Ліворуч — кінотеатр “Перший Художній”, який не прежив Другу світову війну. Праворуч — будинк з счасною адрксою Соборний, 230.

Вулична «націоналізація» дісталася і до Соцміста. Гордість запорізьких фізкультурників — вулиця Спортивна (нині Лобановського) — стала страшним сном духовенства московського патріархату — вулицею Івана Мазепи. Алею Ентузіастів імені Серго Орджонікідзе (зараз Металургів) змінила вулиця Тараса Шевченка, Паркову– Гетьманська, а Одеську — Хортицький провулок. Втім, Шосте селище обзавелося й німецьким колоритом — вулицями Гете (Кагановича, нині Трегубенка), Штрауса (Добролюбова) та Шиллера (Комінтерну, нині не існує).

Згадавши про Шосте селище варто спростувати кілька поширених міфів. Сучасну вулицю Богдана Хмельницького так назвали зовсім не в період окупації — тоді вона стала Металургійною. Ім’я ж гетьмана при німцях (як і в олександрівські часи) носила вулиця Фрунзе (зараз — Тепла). Не було й жодної алеї Гітлера замість вулиці Раднаркомівської (тепер — Незалежної України), як можна прочитати на деяких інтернет-сайтах. У 1941-му Раднаркомівська вулиця отримала назву «4 жовтня» — цього дня німці повністю окупували територію міста Запоріжжя.

1940-і роки. Будинок №3 на майбутньому проспекті Металургів. Під час окупаціїї проспект носив ім’я Тараса Шевченка. До війни — Орджонікідзе, з 1949 по 1961 — Сталіна.

А спробуйте вгадати чиїм ім’ям у 1941 році назвали вулицю Чапаєва? Це дуже непросте завдання. Адже цієї честі удостоїли… російського композитора Петра Чайковського! А ім’я Пушкіна окупаційна влада взагалі примножила — до вже наявної вулиці на честь російського поета додали ще однойменний бульвар. Більше того — перші міські «декомунізатори» віддали данину пам’яті навіть воєначальнику Суворову та мореплавцю Сєдову. І зробили вони це навіть не без деякої логіки — на честь російського полководця переінакшили назву вулиці імені червоного комдива Щорса, а полярному досліднику визначили вулицю імені радянського полярника Папаніна. Менш пощастило Дзержинському. Вулицю на честь «Залізного Фелікса» (нині Солідарності) назвали Кучерявою. Неначе поіронізували в міській управі і над назвою вулиці Інтернаціональної — вона стала Гумовою. Їдко пройшлися Челюскінцями — однойменну вулицю перейменували на Льодову. Ніби погуморили над Комунальною, Профінтерною, Міжнародною та Степана Разіна — зробили відповідно Первісною, Жартівною, Мрійливою та Казковою. І ніби передчували — Партизанську переназвали в … Неспокійну!

Цікаво, що імена комуністичних керманичів зникали з карти Запоріжжя і після війни. 4 січня 1952 року із старої частини міста зникли вулиці Лібкнехта, Люксембург та Михеловича — на зміну їм прийшли відповідно Леніна, Дзержинського та Горького. Розвінчання культу особистості у 1957-м зітре з карти міста прізвища сталінських соратників Кагановича і Булганіна. Вулиця на честь першого стане Фестивальною (пізніше Трегубенком), а друга, яка вела до вокзалу — просто зіллється з проспектом Леніна. У 61-му році Запоріжжя позбудеться проспекту Сталіна та Сталінського району — замість них з’являться Металургів та Жовтневий. Втім, побічно прізвище Сталіна ще опиниться на карті міста — 1982-го року, коли вулицю Шкільну перейменують на Героїв Сталінграда.

З газети “Індустріальне Запоріжжя”, 1989 рік

Маленьку декомунізацію запорізькі вулиці пережили й наприкінці 80-х. 1988-го року запорізькі Члени Спілки письменників СРСР звернулися до запорізької влади з проханням перейменувати проспект Жданова. «Опубліковано матеріали про непристойну роль Жданова в історії партії та радянської держави. Підручний Сталіна втілював у життя його диктаторські вказівки. Брав участь у масових репресіях безневинних людей…», — аргументували письменники. Влада відгукнулася — провела опитування серед городян. Висловилися близько 55 тисяч запорожців. Серед запропонованих варіантів були імена Володимира Висоцького, Івана Сірка, Михайла Зощенка, Анни Ахматової. У лідери громадської думки вибилися: проспект Пам’яті репресованих (1600 голосів), проспект Георгія Жукова (2800) та проспект Слави (5400). Але 16 із половиною тисяч запоріжців висловилися за вшанування пам’яті Тараса Шевченка. 26 січня 1989 року свій вердикт виносить міськвиконком — бути бульвару Шевченка!

1950-і. Проспект Жданова, зараз — бульвар Шевченка.

В 1990 році залишило міську топоніміку ще й ім’я «червоного маршала» Климента Ворошилова — на Бабурці з’явилася вулиця Запорозького козацтва. Ще за два роки перейменували вулицю на честь одного з компартійних з’їздів — надали ім’я Новицького.

І ніхто від того начебто не помер. Зараз вже далеко не кожен запоріжець й відповість, чому центральний пляж у народі називають «Жданівським», а один із куточків Бабурки — «Варшавою». До речі, а ви пам’ятатєте на честь якого саме партз’їзду називалася колись вулиця Новицького?:)

Друзі, сподіваюсь, що і ця мандрівка в часі від мене вам сподобалася. Якщо буде ваша воля подякувати за цю мою працю чи просто підтримати добровольця запорізького “Азову”, то буду вам дуже-дуже вдячний.

Карта Привату:

4149 6293 3142 8607

(Вертепний Р.В.).

PayPal: retrozp@gmail.com.

Дякую!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *