Школа №81 – одна з найкрасивіших пам’яток Запоріжжя.


На околиці Запоріжжя – на вулиці Істоміна – можна побачити чудової архітектури будівлю.  Ризикну припустити, що це найкрасивіша школа в місті. І одна з найстаріших – сама будівля збудована у 1904 році, а школа №81, яка зараз тут знаходиться взагалі цього року виповниться вже 128 років!

Погодьтеся – дуже поважний  вік. Ще б пак, адже знаходиться вона в дуже історичному районі нашого міста. Зараз запоріжці називають його Верхньою Хортицею. А колись тут розташовувалися відразу два населених пункти – Хортиця (тільки не плутайте з островом) та Розенталь. Заснували їх ще наприкінці 18 століття переселенці з Прусії – представники менонітської церкви, переважно фламандського походження. Поруч (а іноді й не дуже) знаходилися ще 16 менонітських сіл та селищ – так звана «Хортицька колонія». Столицею її й була Хортиця – зараз частина Верхньої Хортиці.

Селище Хортиця на початку минулого століття.

Центральна вулиця  колонії  мала відповідну назву «Головна» та проходила територією одразу двох селищ – Хортиці та Розенталю. Сучасна її назва – Істоміна. Сьогодні на ній знаходяться відразу шість будівель, які перебувають в офіційних переліках  об’єктів культурної спадщини та нерухомих пам’яток. Найяскравіша з них – з адресою «Істоміна, 18». Це саме наша героїня – споруда школи №81.

У 2021 році будівлю додали до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. А на початку минулого століття тут здобували середню освіту юні мешканки Хортицького менонітського округу і його околиць. Взагалі освіті приділяли велику увагу в усіх менонітських селах. У кожному з них була своя початкова школа. Фінансували власним коштом громади менонітів і  діяльність середніх навчальних закладів. Серед них –  Центральні училища (або Zentralschule), які знаходилися у центральних селищах менонітських колоній (округів).

Сісти за шкільну  парту зобов’язаний був кожен представник менонітської громади, який досяг 6-річного віку. Причому, незалежно від статі – в початкових «дорфшуле» (сільськіх школах) вчилися разом і хлопчики, і дівчатка. Хіба що тільки в класах їх розсаджували за різні ряди. Та й навчання дівчата зазвичай  завершували на два роки раніше за хлопців. Бо  серед менонітів навчання дівчат в спільних класах по досягненню ними 12-річного віку  довгий час вважали  непотрібною та навіть непристойною справою.

Юні менонітки, учениці початкової школи Розенталя

Згодом таке ставлення до жіночої освіти багато хто з менонітів змінив. Ось тільки в ті ж Центральні училища дівчата все одно потрапити не мали можливості – наприкінці позаминулого століття  влада заборонила спільне навчання дівчат і хлопців у середніх навчальних закладах по всій імперії. Але прагнення батьків-менонітів  дати донькам ґрунтовнішу освіту вже було не спинити.

Старшокласниці Розенталю

Головним ініціатором створення в Хортицькій колонії середнього навчального закладу для дівчат був місцевий педагог і проповідник Давид Епп – видатний діяч менонітської спільноти всієї країни. Він обирався старостою двох менонітських громад – Катеринослава і Хортиці, був одним з керівників Всеменонітської конференції, писав книги, видавав і редагував менонітську газету, ініціював створення психіатричної лікарні «Бетанія» і, звичайно ж, Хортицького жіночого училища!

Давид Епп

Місцеві жителі називали це училище просто “Школа для дівчаток”. Або ж, рідним для них діалектом німецької мови – Maedchenschule (Медхеншулє). Своїх перших учениць цей навчальний заклад прийняв  у  1895 році. Тоді їх було всього 17. Ця кількість стрімко зросла після 1904 року, коли школа для дівчат переїхала до нової садиби. Її територія перебувала фактично на кордоні Хортиці та Розенталя – на території останнього,  «обличчям» до Головної вулиці. На переїзд і будівництво нового шкільного будинку знадобилася шалена на той час сума грошей – майже 40 тисяч рублів!

Втім, у Медхеншуле був міцний тил. Ще в 1901 році було створено «Товариства для утримання Хортицького жіночого училища». Головна його мета – сприяння поширенню освіти серед дівчат-меноніток. Його склад – еліта менонітської спільноти: лідери церковних громад, педагоги, представники громадськості та відомі меценати-промисловці. Усього – 86 членів та 12 співробітників! Скарбником і головним фінансовим донором товариства була Катерина Вальман – дочка піонера місцевої промисловості Петера Леппа та дружина промисловця Андреаса Вальмана, співвласниця великої промислової компанії «Лепп і Вальман».

Лише одна Катерина Петрівна  власними коштами «закрила»  відразу чверть витрат на облаштування нової шкільної садиби – пожертвувала 10 тисяч рублів! Для порівняння – земська влада на будівництво школи виділила 720 рублів.

Будівля Медхеншуле вийшла несхожою на, нехай і дуже добротні, але традиційно скромні й одноманітні будинки менонітів. Споруда школи  – витончена, багата й оригінальна.  Фасад будівлі ніби увібрав у себе одразу кілька архітектурних стилів – модерн, пізнє бароко і здається навіть німецьку готику з голландським неоренесансом.  Це розмаїття створює надзвичайно парадне та розкішне враження. Фасад будівлі архітекторка Олена Кузьменко дуже влучно назвала привітнім – «немов таким, що випромінює сонячне тепло». Своєю чергою знавець менонітської архітектури Руді Фрізен з Канади написав про споруду так: «Має значну глибину й нагадує типові кам’яниці Північної Європи, що стоять по берегах каналів».

На першому поверсі школи розташували просторий вестибюль, чотири класні кімнати, фізичну лабораторію, вчительську та квартири для викладачів. На другому – просторий актовий зал. Кожен навчальний день відкривався та завершувався тут – обов’язковою загальною  молитвою. Також тут проводилися збори, концерти та літературні вечори.  До речі, поверхи школи досі з’єднують ажурні чавунні сходинки та ковані баляси. На кожній сходинці тут є ім’я заводу-виробника – “Лепп і Вальман” (підприємство розташовувалося неподалік – майже напроти, на тій же Головній вулиці).

Під пару архітектурі будівлі була й репутація навчального закладу. Якщо при відкритті тут навчалися 17 дівчат, то в 1913 році кількість учениць досягла 116 осіб. Навчатися сюди приїздили дівчата з багатьох куточків усього  Півдня імперії. Причому не тільки менонітки, а й лютеранки, католички й навіть  православні. Всі дотримувалися кодексу правил Хортицького жіночого училища. Наприклад, пункт №17: «Учениці повинні дотримуватися чистоти й пристойності в одязі; але модництво й прагнення виділятися від інших зачіскою або будь-якими прикрасами суворо переслідується». Нормувалася поведінка навіть у позашкільний час – наприклад, у вільний від занять час залишати свої квартири дівчата могли лише до шостої години вечора,  а у неділю та у святкові дні повинні були бути присутніми на церковних богослужіннях.

Учениці Хортицького жіночого училища перед недільним богослужінням
Педагоги, учениці та піклувальники жіночого училища на фоні головного фасаду його будівлі

У 1920 році Хортицьке жіноче училище «переформатували». Тоді воно стала змішаною трудовою школою №1. У 1960-і роки після входження Верхньої Хортиці до складу Запоріжжя було прийнято рішення присвоїти школі інший номер. Зараз це школа №81. До речі, її свого часу закінчив і я:)

У статті використані фотографії Сергія Лаврова, Павла Веселкова, Дмитра Смольєнко, власні архіви та матеріали інтернет-джерел.

Друзі, сподіваюсь що і ця мандрівка у часі – вам сподобалась і буде корисною. Якщо є бажання та змога подякувати чи підтримати – і сайт, і особисто мене, то буду щиро вам вдячний! Бо запорізькі добровольці, так склалося, ніякої зарплатні не мають. Не жаліюся, просто констатую факт. Дякую всім, хто підтримує!
Карта: 4149 6293 3142 8607 (Приват, Вертепний Р.В.).
PayPal: retrozp@gmail.com.

 © Роман Акбаш, akbash.zp.ua, 3 лютого 2023. Текст статті та фотоматеріали до неї поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов’язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку. Будь-яке використання без вищезазначених умов забороняється. Дякую за розуміння!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *