Навіть визнані усіма архітектурні пам’ятки колись  зазнавали гонінь. Згадуй про це, вкотре лаючи якийсь шар, або куб,  чи кільце, які раптом з’явились у твоєму місті🙂

В це важко повірити, але наші пращури критикували пам’ятники, які ми зараз оглядаємо з благоговінням та тревел-блогерами, анітрохи не менш завзято, ніж ми лаємо сучасні. Хтось буркотів, проходячи повз шедевра Гауді. Інші – скаженілі від вигляду Ейфелевої вежи. Треті – протестували проти Статуї Свободи…   Доводимо це з допомогою статті про найвідоміші пам’ятки світу, які спочатку люто критикували, а тепер не можуть ними намилуватися.

Статуя Свободи

Почнемо з пам’ятника, у якого сьогодні День народження. Один з головний американських символів, створений французьким скульптором Фредеріком Бартольді, спочатку дратував янкі. Депресія 1870-х геть не надихала їх на збор коштів для встановлення монументу. Збирали так довго, що Леді Свобода прибула до Америці з 10-річним запізненням від  запланованого терміну . New York Times навіть  колись написав: “Жоден справжній патріот не може заохотити подібні витрати на бронзових жінок”. 

Пітримували таку думку й потенційні спонсори-багатії. Мовляв, мало нам профспілок із їхніми нескінченними вимогами: «Тепер ще ця Статуя Свободи на нашу голову! Буде стирчатиме тут, як більмо в оці».

Протестували й  захисниці прав справжніх жінок. Суфражистки були обурені тим, що Свободу у нью-йоркській гавані буде символізувати жіноча статуя, тоді як реальні  жінки все ще не могли голосувати на виборах. Цікаво, чи знали вони ще один факт з історіїї створення Статуї Свободи?  Одна з легенд розповідає, що Бартольді  спочатку  планував встановити свою Лібертас у Єгипті. На що зовсім далекий від емансіпації керманич тодішнього Єгипту Ісмаїл-паша кинув архітектор щось на кшталт: «Чому у  вигляді жінки?».

Ейфелева вежа

Об’єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, символ Франції та справжнє інженерне диво! І це й ще далеко не все гарне, що сьогодні можна розповісти та почути про витвір Густава Ейфеля. А ось парижани зразку 1889 року, того коли й була відкрита вежа, були іншої думки. Вони сприйняли новий міський об’єкт  як глузування з класичної архітектури францзької столиці.

 Аж три сотні діячів культури тоді навіть створили гнівну петицію до влади. Ось уривок з цього полум’яного звернення: «Шановні співвітчизники! Ми — письменники, художники, скульптори, архітектори і просто пристрасні шанувальники незайманої краси Парижа — закликаємо вас в ім’я смаку, в ім’я французького мистецтва, якому загрожує небезпека, протестувати проти зведення в серці нашої столиці марної й потворної вежі Ейфеля!».

Серед підписів під петицією – автографи Олександра Дюма (сина),  Еміля Золя та Гі де Мопасана. Останній  потім, після відкриття, все ж таки регулярно обідав у ресторані на першому рівні вежи. Як так? «Це єдине місце в усьому Парижі, звідки не видно  цю кляту вежу!», – зізнавася сам письменник.

На щастя 6 мільйонів туристів, які щороку відвідують Ейфелеву вежу, сайтів для петицій тоді не існувало і звернення паризьких митців не було прийнято до уваги.

 Саграда Фамілія

Зведення грандіозного собору Святого Сімейства за проектом іспанського архітектора Антоніо Гауді почалося  у Барселоні ще  1882 року і, якщо хтось не знав, триває до сьогодні. Начебто повинно закінчиться десь  2026 року.  І це не тому що недобудований об’єкт – невичерпне джерело надходження бюджетних коштів до чиїхось карманів, ми ж про Іспанію.  Роботи тут проводяться виключно на добровільні пожертвування. А жителі Барселони від початку  будівництва з недовірою ставилися до архітектора та його проекту. Адже Гауді будував переважно світські будинки, і іспанці, будучи  завзятими католиками, сумнівалися у здатності модного архітектора звести храм.

На початку XX століття, коли обриси собору Саграда Фамілія стали нарешті вимальовуватися, Гауді зазнав шаленої атаки критиків. Уявіть собі – навіть далеко не самий консервативний письменник Джорд Оруел не стримався і проголосив собор «однією з найогідніших будівель у світі». Та навіть жалкував, що «анархісти продемонстрували поганий смак, пощадивши собор, коли мали шанс його зруйнувати». Не належав до шанувальників храму і Пабло Пікассо, який сказав якось, що «Гауді і Саграда Фамілія можуть йти до біса».

Ось би Пікассо здивувався, якщо б дізнався, що до Ватикану надійшла офіційна заявка від каталонської єпархії про зарахування Гауді до лику святих –  саме за його Храм Святого  Сімейства.  До речі,  Саграду щороку відвідують понад 2,5 мільйони туристів!

Сіднейський оперний театр

Багато років австралійці могли похизуватися лише двома пам’ятками: похмурим мостом Харбор-Брідж та веселим кенгуру. Інша справа зараз – чого вартує одна будівля Сіднейського оперного театру, об’єктВсесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Але ж і в цьому випадку  були часи, коли австралійці відгукувалися про театр не інакше як із глузуванням.

А все через дуже затягнуте у часі будівництво театру. Ні, не таке як у випадку з Саградой, але ж австралійців  змусило похвилюватися. Передбачалося, що театр будуватиметься чотири роки і коштуватиме 7 мільйонів австралійських доларів. Натомість його будували 14 років, і  кошторис його склав… 102 мільйони доларів!

Тому, до 20 жовтня 1970 року, коли сама англійська королева перерізала стрічку на вході до театру, австралійці вже втомилися від цієї споруди так, що вже її ненавидили  Так архітектор Френк Ллойд Райт назвавтеатр  “капризом”, а прості австралійці бачили в ньому “щось, що вилізло на узбережжя  Сіднейської гавані  і  там здохло”.

Міланський собор

Ще один довгобуд – Міланський собор. Будувався з 1386-го по 1965 рік. Звичайно, різними будівниками, бо люди стільки не живуть. А тому ще й у різних стилях – від пізньої готики до Ренесансу та навіть статуї Муссоліні! Собор вийшов в усіх сенсах величним – одним з найбільших у світі,   але не всім зрозумілим.

 Наприклад письменник, поет та критик Джон Раскін ще у позаминулому столітті писав про храм таке: «Взяв трохи від кожного архітектурного стилю, причому взяв найгірше». Трохі делікатніше висказався про кафедральний собор Мілану письменник Генрі Джеймс. Він навіть писав, що храм «привертає увагу та багато оздоблений. Проте ж і додавав: «Структура собору не дуже цікава, не надто логічна і напевно не дуже гарна..»

Зараз навряд чи хтось візьметься критикувати Міланский собор, а архітектурні дивацтва та невідповідності експерти називають не інакше як «самобутні» та «дивовижні». За результатами досліджень зараз храм є найпопулярнішим туристичним об’єктом Мілану. Лише тільки туристів тут буває щорічно не менше 700 тисяч людей.

Віденський оперний театр

«Тонуча скриня» та «Кеніггрець від архітектури» – такими прізвиськами називали віденці будівлю місцевої опери на зорі її життя.  Тут треба пояснити. Під час будівництва рівень вулиці Рінгштрассе, на якій й будувалась опера,  за волею місцевою влади був піднятий на один метр. Тому якоїсь миті дійсно здалося, що будівля йде під землю.

Значно більшою образою було друге прізвисько. Воно натякало на нищівну  поразку австрійської армії у битві при Кеніггреці в 1866 році. Може саме ці образи і стали причиною того що батьки  будівлі Віденської опери передчасно пішли з життя  .  Один з них – архітектор Едуардом ван дер Нюлль – повісився у квітні 1868 року. Його колега Август фон Сікардсбургом менше ніж через два місяці помер від розриву серця.

Вони не дожили навіть до відкриття свого дітища, а тим більше до того моменту, коли Віденський оперний театр визнали одним із найвеличніших архітектурних шедеврів світу. А сталося це вже на початку ХХ століття. Сотні тисяч туристів щорічно з’їжджаються до столиці Австрії, щоб неодмінно  скуштувати справжнього яблучного штруделю та побувати в місцевому оперному театрі.

Паризька опера

Паризька опера, вона ж – «Гранд-Опера”, вона ж – Опера Гарн’є, за ім’ям її творця Шарля Гарн’є. На час будівництва театру він був ще маловідомим архітектором.  Та ще й  таким який творив у ще новому тоді еклектичному стилі боз-ар. Та ще й   в часи, коли  парижани ще стогнали від містобудівних новацій префекта Османа, якого за перепланировку Парижу сучасники прозвали «Аттилою».

Це зараз мільйони прихільників опери та балету мріють хоч раз у житті  посидіти  у оксамитових червоних кріслах «Гранд-опера», під 700-кілограмовою кришталевою люстрою. До речі, пригадуєте як   у відомому «Привиді опери» така люстра падає у партер? Так ось Гастона Леру на написання цього роману надихнула саме будівля Опери Гарн’є!

А колись цю саму  будівлю мешканці Парижу вважали огидною. За однією  з легендою, імператриця Євгенія, дружина Наполеона ІІІ, побачивши проекттеатру , обурено вигукнула: «Що це? Тут нема стилю! Це не Людовік XIV, не Людовік XV і не Людовік XVI!».  На що Гарньє відповів: «Ні, мадам, це Наполеон III».

«Проїхався» по будівлі й композитор Клод Дебюссі. Він заявив, що театр  зовні нагадує вокзал, а всередині — турецькі лазні. Ну а наприкінці нашої статті – вишенька на цьому архитектурно-критиканському торті: архітектор Шарль Гарньє через три десятиліття після того, як  об’єктом критики стало його творіння, сам підпише вже згадану вище гнівну петицію проти Ейфелевої вежі. Ось така іронія долі!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *