Млин Нібура – Акбаш Знає!

Ця споруда – одна з найстаріших в нашому місті. Вона побудована ще в позаминулому столітті.

Правда, під час свого відкриття, в 1895 році, будівля перебувала поза межами тодішнього Олександрівська (Запоріжжя). Між Мокрою Московкою та станцією «Олександрівськ» (нині – «Запоріжжя-1) був окремий населений пункт – селище Шенвізе. Дивну німецьку назву Schönwiese можна перекласти як «Красивий луг». Так колись називалося і селище в Пруссії, звідки в кінці XVIII століття в наш край прибули колоністи – представники менонітської церкви, фламандці та фрізи за походженням.

На початку ХХ століття було у Шенвізе і неофіційне ім’я – «менонітський Міннеаполіс». Американське місто мало тоді славу одного зі світових центрів борошномельної промисловості. Був відомий своїми млинами і Шенвізе. Наприклад, в 1860 році тут було вже 12 млинів. Уявіть собі, по одному млину на … 25 місцевих жителів. У маленькому селі тоді мешкало біля 300 людей !

Але все серйозно змінилося після 1873 року, коли до Шенвізе дісталася залізниця. Вона і стала каталізатором перетворення аграрного села у потужний промисловий центр. У Шенвізе потягнулися промисловці і мірошники з інших селищ Хортицький менонітської колонії. З тих яких ще не охопило залізничне сполучення. Один за іншим тут стали відкриватися філії заводів з Хортиці (нині – Верхня Хортиця) та її околиць. А на зміну вітряним млинам прийшли парові.

У 1881 році свій перший паровий млин в Шенвізе відкрив і Герман Нібур – меноніт, уродженець села Кронсталь (Долинське), мешканець Хортиці (Верхня Хортиця). У 8-річному віці Герман вже допомагав батькові на його млині, в 19 – став керуючим одного з борошномельних виробництв, а у 23 – вже став господарем свого першого власного «вітряка». Остання подія трапилася в 1853 році, який можна вважати роком народження так званої «імперії Нібурів».

На початку XX століття компаніїї «Г.А. Нібур і Ко» належали 11 парових млинів – в Хортиці, Нижній Хортиці, Олександрівську і, звичайно ж, у Шенвізе. На території «менонітського Міннеаполіса» їх було найбільше – відразу чотири! Серед них і справжній флагман «імперії Нибура» – млин №5, той самий, будівля якого і знаходиться зараз на запорізькій вулиці Сергія Серікова.

«Хлібного короля» Хортицький колонії і Олександрівська на будівництво цього млина надихнула поїздка в Міннеаполіс – в справжній, американський. Там на Германа Нібура величезне враження справив Pillsbury A-Mill – тоді найбільшій в світі млин. Нібур запалав ідеєю побудувати подібний – величезний, потужний, обладнаний за останнім словом техніки, функціональний і в той же час ще й візуально привабливий.

Будівництво млина стартувало в 1893 році. Проектуванням і будівельними роботами керував Якоб Дік – головний компаньйон Германа Нибура. Крім партнерських зв’язків двох менонітів об’єднували і родинні. Герман і Якоб були одружені на рідних сестрах один одного! До речі будинок родини Дік і зараз неподалік від млина – вул. Сергія Серікова, 26.

Млин Нібура-Діка будувавася за американським технологічним принципом – з потужною інфраструктурою: з окремою власною гілкою залізниці, з великим зерносховищем і навіть з електрикою.

Так-так, електрика тут з’явилась ще за 15 років до того, як в Олександрівську побудували першу міську електростанцію! А все завдяки динамо-машині німецького електротехнічного заводу «Garbe, Lahmeyer und Co».

Під стать інфраструктурі було і обладнання. Оснащенням млини займалася провідна млино-будівельна компанія країни – «Густав Феляуер» з Києва. Частина обладнання була виготовлена по сусідству – прямо у Шенвізе, на заводі Абрахама Копа (нині – «АвтоЗАЗ»). Одеський завод «Белліно-Фендеріх» забезпечив млин паровою кампаунд-машиною потужністю в 300 кінських сил і трьома паровими котлами! Зі швейцарського Цюріха від провідних світових виробників «F. Wegmann» і « G. Daverio» прибули одразу 27 борошномельних верстатів – найсучасніших, вальцьових, подвійних, навіть порцелянових!

Це було ноу-хау тієї епохи, справжній прорив в борошномельної галузі. Пара змінила вітер і воду на службі у мирошників – збільшувала продуктивність млинів у рази, а вальцьові механізми замість кам’яних жорен дозволяли замість дешевої і сірої муки виробляти сортову, якісну і дорожчу!

У прямому сенсі видатною виявилася і сама будівля млина. Хмарочос свого час! Шість поверхів ще в ті часи, коли забудову Шенвізе і Олександрівська у більшості складали будови висотою в один поверх.

І обладнання, і вся споруда оцінювалися колосальною для своїх часів сумою. На думку спеціальної комісії Олександрівської земської управи все майно млина Нібура в 1904 році коштувало 213 675 рублів! Для порівняння – це, наприклад, більше оціночної вартості відразу трьох разом узятих сусідніх заводів: «Лепп і Вальманн», «Гільдебрандт і Прісс» і «Г.Янцен».

Так що не дивно, що наш герой вважався одним з найбільших млинів Європи! Його виробнича потужність виявилася настільки великою, що частина обладнання млина деякий час взагалі стояла без роботи. І навіть при цьому середньодобова продуктивність млина була вражаючою – 5000 пудів борошна. Це 82 тонни за одну добу!

Взагалі 11 млинів компанії «Г.А. Нібур І Ко » в середньому за добу, наприклад в 1909 році, виробляли 17 тисяч пудів (майже 280 тонн!) борошна. I купували його по всьому світі! В довіднику «Борошномельне справа в Росії» за той же рік можна прочитати: «Борошно товариства «Г.А. Нібур і Ко »збувається по всій Росії, на Кавказі, в Фінляндії, Константинополі, Смирні, Салоніках, Піреї, Кандії, Олександрії, Порт-Саїді, Порт-Судані, Яффі, Трапезунді та інших ринках».

Там же можна дізнатися і керівний склад компанії у 1909 році: члени правління – вже знайомий нам Якоб Дік та його син Абрам, голова правління – Якоб Германович Нібур. На жаль, батько-засновник «імперії Нібурів» в 1906 році був вбитий грабіжниками. Його справу успішно розвинув син Якоб Нібур – почесний громадянин Олександрівська, гласний (депутат) олександрівскої міської думи і «мільйонер», як його зазвичай презентувала преса тих років. Вартість майна нібуровского борошномельного об’єднання в 1907 році оцінювали майже в 2 мільйони рублів!

А всю «імперію Нібурів» все частіше і частіше стали називати кланом – мабуть, одним з найвпливовіших на Півдні тодішньої Російської імперії. Адже серед співвласників «Г.А. Нібур і Ко» були вже не тільки представники династіїй безпосередньо Нібурів і Діків, але й члени найбільших підприємницьких родин регіону – Леппи, Валльмани та Копи. Шлюбами з останніми були пов’язані всі спадкоємці Германа Нибура!

До початку Першої світової війни до активів «клану Нібурів» належали вже не тільки млини, а й машинобудівні заводи, ливарні підприємства, комерційний банк, Янцевський гранітний кар’єр і навіть санаторій «Александрабад» – курортно-оздоровчий куточок в околицях Олександрівська. Щорічний оборот компанії становив близько 3 мільйонів карбованців!

Частина майна нібуровского клану була націоналізована ще на початку Першої світової війни, все інше- було відібрано у сім’ї вже після встановлення влади більшовиків. Втім, борошно на колишньому нібуровському млині виробляли аж до початку XXI століття, коли борошномельне обладнання було демонтовано.